Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

З часом вона стала привабливішою. Немовляча шкіра Джастини втратила червоність і набула отої позначеної синіми венами прозорості, яка часто йде рука в руку з рудим волоссям, а її маленькі ручки й ніжки погладшали і стали приємно пухкенькими. Волоссячко закучерявилося і набувало отого непозбутнього буйного відтінку, яким вирізнявся її дід Педді. Всі з нетерпінням чекали, якого ж кольору будуть її очі, Людді ставив на батьківську блакить, а Енн — на материн сірий, а Меґі з цього приводу власної думки не мала. Але очі Джастини були її власними, і це розчаровувало, якщо не сказати більше. У півтора місяці вони почали змінюватися, а на третій набули власного кольору та форми. Ніхто й ніколи нічого подібного не бачив. По зовнішньому краю райдужної оболонки її очей ішло темно-сіре коло, але сама оболонка була блідою, її не можна було назвати ані сірою, ані блакитною; для опису найкраще б підійшов вираз на кшталт «темно-білі». То були якісь чіпкі, незручні, нелюдські очі, немов сліпі, але з часом виявилося, що Джастина бачить ними дуже добре.

Хоча док Сміт про це й не сказав ані слова, але при народженні Джастини його занепокоїв розмір її голови, і впродовж перших шести місяців її життя він пильно до неї придивлявся; йому здалося — особливо після того, як він побачив оті химерні очі — що у дитини, як він волів висловлюватися, «вода в голові», хоча сучасні підручники називали це явище гідроцефалією. Але згодом виявилося, що Джастина не мала жодної церебральної вади, і голову мала правильної форми, але завелику. Утім, із часом решта частин тіла Джастини більш-менш наздогнали голову в пропорціях.

А Люк все не з’являвся. Меґі регулярно писала йому, але він не відповідав і не приїздив побачитися зі своєю донькою. В якомусь сенсі Меґі тішилася, бо вона не знала, що йому сказати, і не була впевнена в тому, що Люк зачарується оцією химерною маленькою істотою, його дочкою. Була б Джастина високим та струнким сином, Люк, можливо, і змилувався б, але Меґі страшенно раділа, що в неї донька, а не син. Джастина була живим доказом недосконалості Люка О’Ніла, бо якби він був досконалим, то продукував би лише синів.

Немовля поправлялося краще за Меґі, швидше оговталося від пологового кошмару. У чотири місяці мала кинула багато кричати і розважалася, лежачи у плетеній колисці й смикаючи за низку яскравих кольорових намистин, причеплених так, щоб вона могла їх дістати. Але вона ніколи нікому не всміхалася, навіть схожих на усмішку гримас не корчила, коли в неї боліло в животі від метеоризму.

Мокрий сезон настав рано, ще у жовтні, й це був дійсно мокрий сезон. Вологість як видряпалася до позначки сто відсотків, так там і лишилася; годинами і щодня дощ лупцював Хіммельхох і ревів у довколишніх полях, вимиваючи яскраво-червоний ґрунт, насичуючи вологою тростину і наповнюючи до країв річку Данглоу, яка, однак, із берегів не виходила, бо була такою короткою, що встигала викинути зайву воду в море. Джастина лежала собі в плетеній колисочці, розглядаючи навколишній світ своїми химерними очицями, а Меґі сиділа і похмуро спостерігала, як гора Бартл-Фрер зникає за черговою завісою дощу.

Інколи з’являлося сонце, піднімаючи з землі щільне покривало пари, зелена тростина у полі мерехтіла й іскрилася діамантовим сяйвом, а ріка ставала схожою на велику золотисту змію. А потім, охоплюючи дугою все небо, вимальовувалася подвійна райдуга, бездоганна в обох вигинах і така яскрава й барвиста на тлі насуплених темно-синіх хмар, що перед нею померкло б і зблідло все, окрім багатющого ландшафту північного Квінсленду. Бо тут неземна ефемерна краса веселки була не в змозі навіть трохи затьмарити навколишньої краси, і Меґі збагнула, чому земля в районі Джилленбоуна здавалася сірою та бурою — північний Квінсленд забрав у неї належну частку палітри.

Якось на початку грудня на веранду вийшла Енн, сіла біля Меґі й поглянула на неї. Яка ж вона була тонка, немов життя пішло із неї! Навіть яскраво-руде волосся — і те втратило свій блиск.

— Меґі, не знаю, може, я зробила неправильно, але я вже зробила, тому принаймні вислухай мене, будь ласка, а потім скажеш «ні».

Меґі всміхнулася, відірвавши погляд від райдуги.

— Ви така серйозна, Енн! Що ж ви хочете мені сказати?

— Ми з Людді турбуємося за тебе. Ти ж ще не оговталася після народження Джастини, а тепер, із настанням мокрого сезону, маєш ще гірший вигляд. Ти майже нічого не їси і втрачаєш вагу. Я завжди знала, що наш клімат тобі не підходить, але допоки не траплялося нічого особливого, ти так-сяк зносила його. А тепер ти хвора, і якщо не вжити заходів, то ти можеш захворіти дуже-дуже серйозно. — Енн глибоко вдихнула. — Тому тижні два тому я написала своїй подрузі в туристичному бюро і замовила тобі відпустку. І не заперечуй стосовно витрат; ця поїздка не позначиться на наших коштах чи коштах Люка: архієпископ прислав нам для тебе чек на дуже велику суму. А ще один чек для тебе і для дитинки надійшов від твого брата, гадаю, що це натяк від усіх мешканців Дрогеди на те, що час тобі побувати вдома. Ми з Людді порадилися, і вирішили, що можемо за частину цих грошей влаштувати тобі гарну відпустку. І я не думаю, що подорож до Дрогеди — то найкращий відпочинок за теперішніх обставин. Ми з Людді впевнені, що найбільше тобі потрібен час для роздумів. Без Джастини, без нас, без Люка і без Дрогеди. Ти ж ніколи не жила сама, Меґі? Гадаю, прийшов час. Ми забронювали тобі на два місяці хатинку на острові Метлок — від початку січня до початку березня. А ми з Людді ходитимемо за твоєю малою. Ти ж знаєш — у нас із нею не трапиться нічого лихого, але якщо з’явиться хоч найменше занепокоєння, ми відразу ж тебе повідомимо. На острові є телефон, це неважко буде зробити і ти зможеш повернутися швидко.

Сонце зникло, зникла й райдуга; невдовзі знову мало задощити.

— Енн, якби впродовж останніх трьох років у моєму житті не було вас із Людді, я точно збожеволіла б. Ви це прекрасно знаєте. Інколи я прокидаюся вночі й з жахом уявляю, що б сталося, якби Люк поселив мене з людьми не такими добросердими, як ви. Бо ви турбувалися про мене більше, ніж