Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Дурниці! Якби Люк залишив тебе з людьми не такими співчутливими, як ми, ти давно повернулася б до Дрогеди — і хтозна — може, так було б краще.

— Ні. З Люком мені було погано, але для мене накраще, що я залишилася, і через все це пройшла і все це пережила.

Дощ, застуючи цукрову тростину, поволі підбирався до будинку, відсікаючи від погляду все, що залишалося потойбіч його краю, — немов великий різницький ніж.

— Ви маєте рацію, мені погано, — зізналася Меґі. — Відтоді, як я зачала Джастину, мені завжди було погано. Я намагалася зібратися і триматися, але, здається, настає такий момент, коли на це не залишається сил. Ой, Енн, я така втомлена й розчарована! Я навіть доброю матір’ю не можу бути для Джастини, і це моя провина. Але найбільше я пригнічена тим, що Люк не дав мені ані найменшого шансу зробити його щасливим. Він не став зі мною жити, не схотів, щоби я облаштувала йому домівку, не схотів, щоб у нас були діти. Я його не люблю — і ніколи не любила, як жінці належить любити чоловіка, за якого йде заміж; можливо, він відчув це від самісінького початку. Може, якби я його кохала, він повівся б інакше. Тому як я можу його винуватити? Гадаю, мені слід винуватити лише себе.

— Бо ви кохаєте архієпископа, чи не так?

— Ой, так, ще з дитинства, тоді я була ще маленькою дівчинкою! Я жорстко з ним обійшлася, коли він приїздив. Бідолашний Ральф! Я не мала права так говорити з ним, бо насправді він ніколи не давав мені надії. Сподіваюся, він мав достатньо часу зрозуміти, що мені було боляче, я, виснажена пологами, почувалася страшенно нещасною. Все, про що я думала, — за правом народити йому дитину, але такого не буде, бо ніколи бути не може. Як це несправедливо! Чому священики-протестанти можуть одружуватися, а католицькі священики — ні? Тільки не кажіть мені, що проповідник-протестант — це зовсім не те, що католицький священик, який більше переймається проблемами своєї пастви. Бо я вам не повірю. Я зустрічала безсердечних священиків і прекрасних чуйних проповідників. Але через обітницю безшлюбності, яку дають католицькі священики, мені довелося розстатися з Ральфом, будувати свою домівку та своє життя з іншим чоловіком, і від іншого чоловіка народити дитину. І знаєте, що Енн? Те, що я зробила, є так само огидним гріхом, як і те, якби Ральф порушив свою обітницю, або навіть іще гіршим. Але я ненавиджу думку Церкви про те, що моє кохання до Ральфа або його кохання до мене — це гріх!

— Тобі треба на деякий час поїхати і побути одній, Меґі. Відпочинь, попоїж і припини дратуватися. А коли повернешся, то, можливо, зможеш переконати Люка купити ферму негайно, а не балачки балакати. Знаю, ти його не кохаєш, але впевнена, що коли він хоч трохи докладе зусиль, ти можеш стати з ним щасливою.

Сірі очі Меґі були однакового кольору з дощем, що стояв стіною довкола будинку; їм довелося кричати, щоб почути одна одну крізь оглушливий гуркіт води по даху.

— Але в тім то й річ, Енн! Коли ми з Люком поїхали на відпочинок до Атертона, я зрозуміла там нарешті, що він не кине свою тростину, допоки матиме достатньо сил нею займатися! Він любить життя, справді любить. Йому подобається приятелювати з чоловіками так само сильними й незалежними, як він сам, подобається переїжджати з місця на місце. До мене дійшло, що він мандрівник за натурою. Стосовно ж того, щоб час від часу порозважатися з жінкою — так у нього для цього не лишається сил після тростини, він виснажується. Як би це краще сказати? Люк із тих, кому справді байдуже, коли він їсть харчі з упаковки і спить на долівці. Розумієте? До нього не можна достукатися як до людини, котрій подобається все красиве, бо таке йому не подобається. Інколи мені здається, що він навіть гидує красивими речами. І я не маю жодної принади та спонуки, щоб відвернути його від того життя, яким він живе.

Меґі роздратовано поглянула на гримучий дах веранди, немов утомившись кричати.

— Не знаю, Енн, чи вистачить мені сил пережити самотність і бездомність іще років із десять-п’ятнадцять. Чи скільки там піде часу на те, щоб Люк виснажився. Тут мені з вами так гарно! Мені не хочеться, щоб ви гадали, наче я невдячна. Але мені потрібна домівка! Я хочу, щоб Джастина мала братів та сестер, хочу витирати від пилу власні меблі, хочу пошити штори на власні вікна, готувати власні харчі для власного чоловіка. Ой, Енн! Я звичайнісінька жінка; я неамбітна, неосвічена і не надто розумна, і ви це чудово знаєте. Все, що мені потрібно, — це чоловік, діти та власна домівка. І щоб мене хоч трішки кохали!

Енн дістала хустку, витерла очі й спробувала всміхнутися.

— Ми з тобою такі сентиментальні! Але я розумію тебе, Меґі, прекрасно розумію. Я одружена з Людді вже десять років, і це єдині по-справжньому щасливі роки мого життя. Коли мені було п’ять років, у мене трапився дитячий параліч, і я стала такою, яка є тепер. Я була переконана, що на мене ніхто навіть не погляне.

І, Бог тому свідок, на мене й справді ніхто не дивився. Коли я познайомилася з Людді, я заробляла на життя вчителюванням. Він був на десять років молодшим, тому я не сприйняла всерйоз його слова, коли він сказав, що кохає мене і хоче зі мною одружитися. Це ж так жахливо, Меґі, — зруйнувати життя молодому хлопцю! П’ять років я так мучила й принижувала його, що й уявити собі важко, та він однаково повертався за новою порцією моїх примх. Тож я вийшла за нього заміж, і я щаслива. Людді каже, що він теж щасливий, але я не впевнена. Йому довелося відмовитися багато від чого, включно з можливістю мати дітей, і тепер він на вигляд старший за мене, бідолаха.

— Це життя, Енн. І клімат.

Дощ припинився так само раптово, як і почався; вигулькнуло сонце, в оповитих парою небесах буйно розквітли райдуги, а з-за гнаних вітром хмар забовваніло фіолетове громаддя гори Бартл-Фрер.

Меґі знову озвалася.

— Я поїду. Я вдячна вам за те, що ви це придумали; можливо, така подорож — це те, що мені потрібно найбільше. Але ви впевнені, що Джастина не завдаватиме вам клопоту?

— Заради Бога, ні! Людді все продумав і розрахував. Анна Марія, яка працювала у нас до тебе, має молодшу сестру, Анунціату, яка хоче заробляти