Читати книгу - "Очікування шторму"

— Давно. Значить, скоро відпустять.

— Чому так думаєш? — швидко й насторожено запитав Дешин.

— Тепер довго не тримають. Смислу нема. Воювати треба.

— Я хоч зараз на фронт! — Дешин схопив себе за груди: — Я фашистів!.. Я їх, гадів!.. Але боюся, не пошлють. Вишку мені, батьку, приляпали.

— Не жартуй.

— Правду кажу, — Дешин промовив ці слова тихо й спокійно. Підійшов до стіни. Притулився спиною: — Ось і сиджу, як у мишоловці. Дожидаюся.

— Виходить, що будь-якої хвилини тебе можуть теє? — сказав Каїров і показав пальцями вгору.

— На помилування подав. Відмовлять, значить, теє…

— Важко ждати?

— Ой як важко! — Дешин заплющив очі. — Краще б кулю в лоб. Одразу. Щоб не думати. Зіграти в ящик не страшно. Страшно думати про це.

— Може, воно так спокійніше.

— А на дідька мені спокій потрібний, якщо земля залишиться, а мене не стане! Це ж усе… Більше не закуриш, дівку не обнімеш. Пісню не почуєш…

— Ох! — Каїров, крекчучи, вийняв із сумки розвідний ключ, присів навпочіпки біля батареї парового опалення. Похмуро й докірливо подивився на Дешина: — Накоїв ти, видно, хлопче, справ негарних, коли з такою суворістю до тебе поставилися.

— Офіцера переїхав, — кліпнув Дешин короткими віями. Й туга була в його голосі. Й страх.

— Шофер… — Каїров осудливо похитав головою: — Водити машину не вмієш — ходи пішки.

— Я? Ти не мели дурниць, батьку! Я дев'ять років за баранку тримався. — Тепер у голосі лунала тільки образа. Ні, напевно, не тільки образа, а й роздратування.

— Він до тебе сам під колеса кинувся?

— Мабуть, ні… — засумнівався Дешин. — Баба в нього тут красива. Сам майор. З грошима.

— Знайомий?

Дешин невизначено знизав плечима, наче й не знав, що відповісти на це питання.

— Знайомим не назвеш. Офіцер із штабу. Часом на машині його підкидав. У нашого брата шофера таких знайомих гарнізон. Дай іще закурити!

— Важко зараз із курінням, — зморщився Каїров і важко зітхнув.

— Не скупися, батю!.. — мало не благав Дешин. — Іще дістанеш собі. А для мене вона, може, й остання…

Каїров знову стукав кресалом об кремінь.

— Спасибі, батьку. На тому світі зустрінемося. Частуватиму цигарками я.

— Нащо так жартуєш? Я стара людина. Я теж про смерть думаю. Не треба жартувати на цю тему.

— А я, може, від страху жартую. Я боюся, може!

— Ти мужчина.

— Ну то й що… Мені ось один хлопець розповідав. У далекі часи за кордоном, у Франції чи Італії, такий звичай був. Засудженому на страту чоловікові на ніч перед стратою приводили молоду гарну дівчину. Й спав він з нею, щоб сім'я все з нього вийшло. Щоб не загинуло разом з ним майбутнє життя, яке в кожному з пас закладене.

— Добрий звичай, — погодився Каїров.

— Зрозуміло.

Каїров понуро глянув на ключ, важко підвівся з табуретки. Сказав із сумнівом:

— А мені одне незрозуміле. Задавив ти людину. Важкий випадок, так за це ж не стріляють!

— Стріляють не стріляють. Цікавий ти, батьку, дуже.

— На старість усі цікаві. Я про що кажу. Не вмієш водити машину — ходи пішки.

— Знову своє. Я шофер другого класу. Автобус у Читі водив. А тут ускочив у халепу. І нічого не доведеш… Ішов я в рейс. Напросився до мене Сизов. Підкинь, каже. Коло треба було зробити. Виїхали на третій кілометр. Він каже: стій, друга зачекати треба. В жіночий гуртожиток він, що при рибозаводі, значить, заходив. І сам пішов. А мені пляшку з горілкою залишив. З'їхав я з проїжджої частини в тупичок. За трансформаторну будку. Випив. Може, від того, що обідав погано, відключився я. Пропала пам'ять. А коли очуняв, майор під колісьми мертвий… Я втікати.

— Перелякався.

— Перелякаєшся… — сумно посміхнувся Дешин.

Каїров ніби над силу підійшов до стіни, всім своїм виглядом удаючи, що йому недобре. Помацав рукою батарею. Запитав:

— І скільки ж ти втікав?

— Дві доби.

— Вишка тобі за дезертирство.

— Не помилують, думаєш?

— За інших вирішувати важко.

— Це правильно… — Дешин затягувався часто-часто, наче його квапили.

— А той, друг майора, не приходив? — поцікавився Каїров.

— Ні. Не приходив.

— І хто він, не знаєш?

— Мені це байдужо.

— Дарма… Я ось із твоєї розповіді не збагну, коли ж ти майора задавив?

— Сам не розумію. Ось думав, думав… Якщо тільки він, коли зліз, — може, пішов за обочину по нужді. А я тут завертати в тупик став, фар не вимикаючи. Й може, зачепив його. Потім протягнув…

— Так. Незавидне в тебе становище. — Каїров одвернувся до стіни й кілька разів ударив ключем по батареї.

За хвилину в коридорі почулися поспішні кроки й хтось голосно запитав:

— Де сантехнік буде?

— У шостій!

Відчинилися двері. Задиханий виводний сказав:

— Товаришу майстер! Швидше в котельню, там трубу прорвало!

Старий шкіпер Пантелеймон Миронович Обмоткін, уперше побачивши свою рідну внучку Тетяну, коли їй пішов шістнадцятий рочок, повчально промовив: «Красива. Занадто красива! А