Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Очікування шторму 📚 - Українською

Читати книгу - "Очікування шторму"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Очікування шторму" автора Юрій Миколайович Авдєєнко. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 156
Перейти на сторінку:
краса, як і випивка, добра в міру». Дід ходив по багатьох морях, обмітав кльошами набережні Марселя, Сінгапура, Шанхая… Жоден, навіть найбільший танкер у світі не вмістив би у себе стільки спиртних напоїв, скільки випив Пантелеймон Миронович за сорок років плавання. Віскі, ром, джин, горілка, коньяк… Ех, та хіба перелічиш!

— Я безліч разів зраджував своїй дружині, — говорив старий шкіпер. — Ось чому мені досить глянути на молоду дівчину — і я краще за всяку ворожку визначу, що з неї вийде.

Тетяні запам'яталася зустріч із дідом. Багато з часів юності забулося, зринуло, не залишивши в пам'яті сліду, — так скочується мала вода, що встигла тільки лизнути берег та пошелестіти галькою. Але приїзд діда вона пам'ятала ясно, наче це було вчора, а не дев'ять років тому — в тридцять п'ятому році. Там жила і бабуся. Але згодом бабуся померла. Вона потрапила під машину «швидкої допомоги». Й Тетяна вважала й досі вважає смерть бабусі безглуздою. Про діда вона багато чула. Уявляла його високим і сильним. І красивим, оскільки родичі, всі без винятку, заявляли, що Тетяна схожа на діда.

Дуже радісно було зауважити, — дід виправдав її кращі сподівання. І зріст, і постава, і дідові очі могли прикрасити будь-якого чоловіка. Ось тільки старий був дід. І обличчя ііого було зморшкувате й коричневе, наче шкіра портфеля.

Пантелеймон Миронович привіз внучці подарунки. На жаль, він не знав її зросту, повноти. Й усі сукні виявилися в грудях затісними для Тетяни, а білизна — завеликою. Та це нічого. Важливо, яка це була білизна, які запаморочливі гарнітури.

Тетяна здогадалася, що звичайно ж не внучці купував їх у Гонконгу дід. Але з якоїсь причини вони не дійшли за призначенням. Тетяна дякувала долі за це.

Весна. 1937 рік. Тетяна закінчує десятирічку. Остання чверть. Щоправда, в класному журналі навпроти прізвища Тані стоїть негарне слово «пос.»… Ну й що? «Посередньо» — теж державна оцінка. На «добре» й «відмінно» нехай негарні вчаться. Їм потрібніше…

Цвіте біла акація. Щовесни цвіте. Здається, й звикнути можна. Але так тільки здається… А ось потепліє земля, засиніє небо, наче підмальоване. Й море — барвиста клумба — напоїть пахощами повітря. Тоді дивися на гілки акації. Незабаром з'являться білі кетяги. Й до пахощів моря додасться ще один, приємний-приємний… Він вносить в душу сум'яття, будить мрії…

Кожен мріє про своє: один хоче підкорити гірську вершину, другий — написати оперу, третій — отримати гарну спеціальність…

Тетяна мріяла потрапити в ресторан «Інтурист». Вона не замислювалася про те, чи складе екзамени за десятирічку, чи пі, чи вийде заміж, чи ні, чи стане в майбутньому лікарем або пожежником. Їй було байдуже все це. Вона могла б мріяти про гарну сукню, про лаковані туфлі. Та й шовкова сукня, і модельні туфлі, вкриті чорним лаком, і навіть витончена спідня білизна з Гонконгу в неї були. Предметом її прагнень став ресторан «Інтурист».

Він голубів неподалік од набережної, між міським парком культури й відпочинку і Будинком моряків. Його обвиті гліцинією тераси здавалися сповненими особливого таємничого життя, де царювали офіціанти в накрохмалених куртках і вечорами грав золототрубий джаз.

Жінки з посмішками і без них піднімалися широкими східцями. Жінок підтримували чоловіки. А східці підтримували вибілені колони. Вони, були виліплені у формі ваз. І в кожній вазі росли рожеві пухнасті квіти, назвою яких Тетяна не цікавилася.

Гуляючи з подругами біля ресторану, Тетяна, мов повітряна куля, вільна від усякого вантажу й насамперед од вантажу забобонів, з тужливою заздрістю дивилась услід парам, що заходили й виходили. Й думала, що колись і для неї почнеться справжнє життя. Почнеться саме в ресторані «Інтурист».

Це правильно, що людина — коваль свого щастя. Це правильно: хто шукає, той завжди знайде.

Хлопець був високий на зріст. І м'язи в нього грали під засмаглою шкірою, коли він ліг на пісок, а потім повернувся на бік і став пильно розглядати Тетяну. Вона також лежала на піску. В синьо-білому купальнику. А на юнакові були не чорні сатинові труси, в яких звично на пляжі засмагали місцеві хлопці, а вузькі пурпурні плавки з яскраво-жовтою тасьмою по краях і на боці. Тетяна зрозуміла, що хлопець з корабля. І почервоніла, як уміють червоніти ще не зіпсовані дівчата, вважаючи, що моряк непристойно довго роздивляється її груди.

— Де ви встигли так засмагнути? — запитав хлопець.

— На даху, — відповіла Тетяна.

— Дивно. Відкрийте секрет.

— Ніякого секрету немає. З березня місяця щоденно вилажу на дах сарая. Лежу там хвилин тридцять-сорок…

— Барсуков, — назвався хлопець і запитав, як її звати.

Вона відповіла. Взагалі, якщо дивитися збоку, все було звичайним. Тисячі, а може, десятки, сотні тисяч людей знайомились отак на цьому березі, а потім зустрічалися ще і ще.

Увечері Тетяна сиділа в ресторані «Інтурист», і діловитий офіціант з перекинутою через руку серветкою записував недогризком олівця те, що диктував йому Барсуков. Вони розташувалися біля вікна. Скатертина на столі була не така свіжа, як здавалося з вулиці. І сіль довкола прибору було розсипано, й перець також.

У центрі зали за трьома зсунутими столиками — весела компанія моряків. Дуже часто хтось з них підходив до оркестру, шептався про щось із скрипалем, зібгана кредитка переходила з долоні в долоню. І тоді скрипаль голосно оголошував:

— На замовлення екіпажу танкера «Дунай» виконуємо улюблену пісню їхнього дорогого боцмана…

Боцман сидів до Тетяни спиною, і вона не могла бачити його обличчя, але вирішила, що він некрасивий. Боцман обожнював народні пісні. «Світить місяць» змінювався «Калинкою», а «Калинка» — «Коробейниками». Нарешті боцман зажадав послухати «Очі чорні». І Барсуков запросив Тетяну танцювати. Він водив, як бог. Це вирішило все…

Та ба! Перше кохання виявилося таким же недовговічним, як і морська хвиля.

Через десять днів Барсуков пішов у рейс, а вона познайомилась з студентом юридичного факультету Чирковим,

1 ... 115 116 117 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Очікування шторму"