Читати книгу - "Війна Калібана"

Вона вирішила надіслати ще одне повідомлення Саутеру. До нього затримка буде значно меншою та й чекала вона на відповідь значно сильніше аніж на будь що. Коли надійшла відповідь, вона не мала нічого спільного з повідомленням.

- Капітан, - озвався Камаль через гучний зв’язок, - тобі тра піднєтиси і рубку і подивитиси на тово.

Щось у його голосі казало Авасаралі що мова йтиметься не про обслуговування систем. Вона відшукала ліфт у рубку і вирішила що краще пхатиметься сходами, аніж чекатиме своєї черги, бо стала не єдиною, кого зацікавив виклик. Боббі сиділа на запасному сидінні, впершись очима в тий само екран що й Голден. Миготливі тактичні дані змінилися і тузень яскравих червоних точок змінився. Вона не розуміла більшості того, на що дивилася, але суть була звичною. Есмінці заворушилися.

- Добре, - запитав капітан, що ми бачимо?

- Усі земні бойові одиниці увімкнули серйозне прискорення. Шість g.

- І вони йдуть на Іо?

- Збіса ні.

Це й була відповідь Еррінрайта. Жодних повідомлень. Жодних перемовин. Жодних підтверджень того, що він почув її прохання втримати себе. Бойові кораблі. Відчай продовжувався лиш секунду. Його заступила лють.

- Боббі.

- Га.

- Пам’ятаєш свої слова, якими ти запевняла що я не розумію небезпеку в якій опинилася?

- А ви казали що я не в курсі як грати в цю гру?

- Так, саме їх.

- Пам’ятаю. І що?

- Якщо ти хочеш сказати «Я ж вам говорила», то схоже що саме час.

Розділ сорок другий: Голден.

Голден провів місяць в Даймонд Хедівській лабораторії електронного озброєння на Охау. Це було його перше місце служби після офіцерської школи, після якого він зрозумів що не отримає задоволення, якщо стане флотським розвідником: йому не справді не подобається поі, і йому справді подобаються полінезійські жінки. Він був занадто заклопотаний аби активно зайнятися хоч однією, але він щиро кайфував провівши декілька вільних часинок на пляжі, спостерігаючи за ними. З тих пір в нього з’явився пунктик щодо повненьких дівчат з довгим чорним волоссям.

Марсіянська морпіхиня була схожою на тих симпатичних дівчаток з пляжу, яку за допомогою софта збільшили на сто п’ятдесят процентів від нормального розміру. Пропорції, чорне волосся, темні очі, - все було те саме. Лиш гігантським. Від цього йому в голові щось коротнуло і ящірка що малася на самому денці мозку стрибала від «злягайся з нею!» до «тікай від неї»! Вони познайомилися, а це погіршило ситуацію. Схоже, глянувши на нього, жінка вирішила що він вартий лише стомленої напівпосмішки у момент їх зустрічі.

- Ти хочеш щоби я повторила? – самовдоволена напівпосмішка дражнила його. Вони сиділи удвох на камбузі, де сержант описувала марсіянські напрацювання по задіянню легких есмінців типу «Манро».

Ні! – хотілося йому кричати. Я чую тебе. Я не навіжений. В мене є кохана дівчина якій я повністю відданий, тож припини ставитися до мене як до надокучливого підлітка, який намагається заглянути тобі під спідницю!

Але коли він знову підвів до неї очі то ящірка знову почала стрибати між привабливістю і страхом, а його мовні центри почали жити своїм життям.

- Ні, - відповів капітан, вирячившись на впорядкований перелік, який вона йому надіслала на термінал, - я вважаю що ця інформація дуже …важлива.

Він помітив що посмішка на його обличчі робиться ширшою і серйозніше зосередився на переліку.

- Нехай, - сказала Боббі, - я піду покемарю трохи. Звісно, з вашого дозволу капітане.

- Дозволяю, - погодився Голден, - звісно. Йдіть. Покемарте.

Вона піднялася на ноги не торкнувшись підлокітників сидіння. Вона виросла в марсіянській гравітації. Вона мала кіл сто при нормальному тяжінні, льогко. Вона хизувалася. Він робив вигляд що ігнорує, і вона покинула камбуз.

- Та ще штучка, еге ж? – мовила Авасарала, увійшовши на камбуз і вмостившись на місце, яке щойно звільнилося. Джим глянув на неї і побачив інший тип посмішки. Старенька леді дивилася прямо на невгамовну ящірку в його голові. Але вона не була ґіґантською полінезійкою, тож він міг вилити на неї своє роздратування: - Вона персик, звісно, але ми так само йдемо на смерть.

- Що?

- Коли тії есмінці уловлять нас, чого їм дуже хочеться, ми помремо. Єдина причина по якій вони не засипають нас торпедами, це наявність у нас ГТЗ, які дадуть ладу будь-чому, випущеному з такої відстані.

Авасарала відкинулась у кріслі назад, важко позіхнула і крива посмішка змінилась на втомлену, проте ніжну.

- Я не сподіваюсь що маю хоч один шанс аби ви знайшли горня чаю для старої жінки, чи не так?

Голден похитав головою:

- Мені шкода, але ніхто з команди не п’є чаю. Зате кави є бочка, якщо бажаєте я принесу горня.

- Я занадто втомлена для цього. Багато вершків, багато цукру.

- Як щодо, - Джим простягнув їй чашку, - багато цукру, багато речовини що зветься «забілювач»?

- Звучить як сциклини. Беру.

Джим сів і посунув столом до жінки чашку з посолодженою, підфарбованою кавою. Вона узяла її і протягом декількох довгих ковтків кривилася.

- Поясніть будь-ласка, - відірвалася вона від горня, - все що ви тільки що сказали.

- Тії крейсери прямують аби знищити нас, - повторив капітан, - сержантка сказала що ви відмовилися повірити в те, що кораблі ООН можуть стріляти по вам, але я з нею погоджуюсь. Це наївно.

- Нехай, але що таке «мережа ГТЗ»?

Голден спробував не скривитися. Він очікував від жінки різних речей, але ігнорування в цей набір не входило.

- Гармати точкового захисту. Якщо ці крейсери вистрелять торпеду в нас з цієї відстані, комп’ютер наведення ГТЗ не матиме жодних проблем з їх збиванням. Тож вони чекають щоби підібратися ближче і переважити нас. Дня три до початку у нас ще є.

- Зрозуміла. І який у вас план?

Капітан реготнув сміхом в якому не було жодної молекули гумору:

- План? Мій план - це смерть у кулі надкритичної плазми. В прямому сенсі штурмовий корвет типу