Читати книгу - "Вітер, Черкащенко Дарія"

- Але ж можна ж якось по-іншому. Пояснити їм...

- Добре, - м'яко перебив мене Дірас. - Я тебе зрозумів. Я подумаю над твоїми словами. Тим паче хлопчаки вже досить давно навчаються і показують хороші результати.Тож скоро можна буде влаштувати щось на кшталт завершення магічного навчання, може, свято якесь, ну і в нагороду зняти браслети.

- Гарна ідея, тільки як же ми з Аїном? Ми ж новенькі.

- Ти швидко наздогнав усіх у вміннях, думаю, це помітили всі. А в Аїна особливий дар, якому він все одно навчається окремо від усіх. Тож, гадаю, тут усе логічно. А тепер підемо.

Я вирушив на заняття до Міріон, а Дірас пішов у бік свого кабінету. Дорогою мене зустрів Малий, який знав про час мого повернення.

- Ой, ти вже йдеш, а я хотів тебе забрати, - затараторив хлопчик.

Біля самої бібліотеки ми перетнулися з хлопцями.

- Сар, друже, з одужанням! - першим привітав мене Рін і по-дружньому обійняв.

Слідом за ним підлетів Майкон, потім і решта підтяглися, вже більш стримано потискаючи мені руку. Я задоволено посміхався і недолуго дякував їм за добрі привітання. Останнім підійшов Елан, так само потиснувши руку, він зазирнув мені в очі. Там більше не виблискували колишні іскорки пустощів і підступності, тільки стриманість, а на щоках з'явився легкий рум'янець збентеження.

- Дякую, - ледве чутно вимовив він.

Ця раптова лагідність і вдячність ввела мене в легкий ступор, усе, що я міг зробити, так це кивнути у відповідь. Напевно, я б простояв так довго, якби Малий не схопив мене за руку і не втягнув у бібліотеку. Привітання Міріон привело мене до тями. Вона стримано висловила свою радість з приводу мого одужання і почала урок.

В обід сталася ще одна несподіванка - усі сіли за один стіл. Виявляється, вкрай неприємні події можуть об'єднувати людей. Я посміхнувся, окидаючи поглядом хлопчаків, які зосереджено поїдали кашу з тарілок. Покажи зараз цю картину будь-якій сторонній людині та скажи, що кілька днів тому ми відкрито ворогували, нізащо не повірить. Ось і мені не вірилося. Коли вже моє життя перестане змінюватися і дивувати мене, або ж коли я просто перестану дивуватися змінам?

Беручись за свій обід, я непомітно штовхнув ліктем у бік Малого, який сидів поруч. Коли той повернувся до мене і запитально глянув, то я торкнувся долонею вуха.

- Що бажаєте запитати? - подумки звернувся хлопчик, усміхаючись.

- Ти не дивись так на мене, - поправив його я. - А то ще запідозрять щось. - Я коротко усміхнувся. Малий кивнув і почав посилено працювати ложкою. Я ще раз переконався, що шпигун із нього ніякий. - Я хотів дізнатися, відколи ви за одним столом сидите і хто це придумав?

- А чого ж тут вигадувати? Ми ж ще до вашого від'їзду майже всі разом сиділи, то Елан після повернення вже не став вередувати та сів із нами. Спочатку, нібито для того, щоб було зручніше обговорювати події що сталися у столиці, а потім так і залишився. 

- Зрозуміло. Що у вас ще новенького?

- Дізнаєшся! - Малий підняв на мене очі, сяючи посмішкою, а потім знову взявся за їжу, ще швидше перевертаючи ложкою.

- Подавишся ж, - уже вголос попередив я маленького друга.

- Це в нього звичайна справа, - пояснив Чейз. - Відтоді як у нас з'явився Рей. Он, Майкон теж навертає, аж вуха тремтять.

Майк на секунду відірвався від їжі, стурбовано помацав вуха, посміхнувся і повернувся до перерваного заняття.

- "Рей" це хто такий? - зацікавився я.

- Не кажи! - швидко вигукнув Малий. - Нехай сам побачить.

Хлопчаки засміялися, а я мимоволі підхопив швидкий темп поїдання їжі, бо стало шалено цікаво. Ще я знав, що раз Малий кудись поспішає, та й ще й разом із Майком, то спокійно пообідати вони все одно мені не дадуть.

Аїн старанно вигріб останні крихти каші з тарілки, потім схопив її та квапливо пішов до столика, де стояли каструлі з добавкою. Мені подумалося, що він не наївся, але хлопчик наповнив тарілку і пішов до виходу, дорогою гукнув мене:

- Вітер, кидай ложку і пішли знайомитися з Реєм.

 Майк зреагував швидше, і помчав за Малим. Я, трохи повільніше, пішов слідом. Решта старанно робили незацікавлений вигляд, втупившись у склянки з компотом, але на порозі до спальні я почув, як хлопчаки ледь не бігом залишають їдальню. Коли я увійшов, Малий і Майкі були біля вікна і ласкаво спілкувалися з кимось, кого не було видно з-за ліжок, відповіддю їм було лише голодне чавкання. Я підійшов ближче і знову здивувався - з тарілки, яку приніс Малий, їв собака. Точніше цуценя, з шерстю кольору молока, тільки на голові, з лівого боку, у нього була темна пляма, ніби він спав на вугіллі й перемастився. Воно було з пухнастим хвостом, вушками, що стирчали, кремезним і з великими лапами.

При моїй появі цуценя на прізвисько Рей відірвалося від смачної їжі, різко повернулося до мене і, жалібно тявкнувши, побігло під дальнє ліжко.

- Гей, ти чого? - здивувався Майкон.

- Це ж найсміливіший і найсильніший пес у світі! - вигукнув Малий і помчав вивуджувати собаку з-під ліжка. - У нього мама і тато грізні вовкодави.

Картину втечі "найсміливішого пса" якраз застали хлопці, які прийшли в спальню.

- Мабуть, Сарід у нас гроза всіх псових, - усміхнувся Рін, завалюючись на своє ліжко для післяобіднього відпочинку.

Інші хлопці так само зайнялися своїми звичайними справами здебільшого, так само як і Рін, лягли на ліжко. Орсем почав читати чергову книжку, вмощуючись біля вікна.

- Ну, - я знизав плечима, - загалом ти маєш рацію. Мене завжди собаки боялися. Ви вже вибачте, - я вибачливо подивився на Майкі та Малого - У нашому дворі колись був собака, то я ще з пелюшок не виріс, а він від мене в будку ховався. А коли я ходити навчився, то вона й зовсім втекла. Нові спроби завести собаку теж виявилися марними.

- Це, напевно, тому що ти дракон, - спокійно відгукнувся Майкон, поспішаючи другу на допомогу.