Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Він звівся на ноги.

— Зачекай! Не йди! Генрі, не покидай нас! Не прирікай нас на смерть! Хай які ми є, ми ж люди! Ми хочемо жити!

— Та ні, — раптом вражено мовив він і з дедалі більшим жахом, наче ця думка його просто-таки приголомшила, закінчив:

— Я не думаю, що хочете. Бо якби ви хотіли жити, то знали б, що повинні мене цінувати.

Як мовчазний доказ і як відповідь на ці слова, обличчя Філіпа повільно розпливлось у здивованій усмішці, в якій надто добре проглядалися страх і зловтіха.

— Ти й так не зможеш втекти, — сказав Філіп. — У тебе ж немає грошей.

Цей випад, здавалося, потрапив у ціль. Ріарден завмер, а потім засміявся:

— Дякую, Філіпе, — мовив він.

— Га? — Філіп нервово і вражено смикнувся.

— То ось яка мета того розпорядження про конфіскацію майна. Ось чого бояться твої друзі. Я знав, що вони щось проти мене готують. Не знав тільки, що це розпорядження було способом запобігти моїй втечі.

Він обернувся і недовірливо поглянув на матір.

— Ось чому ти хотіла мене сьогодні побачити ще до конференції у Нью-Йорку.

— Мати нічого про це не знала! — закричав Філіп. Затнувся — і закричав ще голосніше: — Гадки не маю, про що ти кажеш! Я нічого не розповідав! Я не казав їм нічого!

Тепер в його страху було набагато менше містики, а більше практицизму.

— Не хвилюйся, бідолашний нікчемо, я не здам їм тебе, не скажу, що ти мені все розпатякав. І якщо ти намагався…

Він не закінчив. Дивився на ці три обличчя навпроти — і обірвав себе на середині речення, усміхнувшись. Його усмішка була втомлена, сповнена жалю, недовіри й відрази. Він бачив перед собою остаточну суперечність, гротеск, абсурд і крах всієї цієї нераціональної гри: люди з Вашингтона сподівались утримати його, змушуючи цих трьох до ролі заручників.

— Ти думаєш, що ти такий хороший, так? — несподівано закричала Ліліан. Вона зірвалась на ноги, щоб перегородити йому шлях. Її обличчя було спотворено гримасою, яку Ріарден бачив лише раз за все життя. Того ранку, коли вона довідалась ім’я його коханки. — Ти такий хороший! Ти так собою пишаєшся! Що ж, я хочу тобі дещо сказати!

Здавалось, аж до цього моменту вона й сама не вірила, що програла цю гру. Вираз її обличчя став для Ріардена останньою деталлю схеми. Побачивши все максимально чітко, він зрозумів, у яку гру вона грала і навіщо з ним одружилася.

Якщо любов — це коли людина робить іншу людину постійним центром своєї уваги, сенсом усього життя, думав Ріарден, то вона таки справді його любила. Але для нього любов була звеличенням самої суті людини, її існування — в такому разі, коли йшлося про людей, сповнених ненависті до себе самих і до життя, єдиним доступним відповідником любові для них ставало руйнування. Ліліан обрала Ріардена за його чесноти, силу, впевненість, за його гордість. Обрала так, як обирають об’єкт любові, як символ людської волі до життя, — однак метою її було бажання все це знищити.

Він пригадав собі їхню першу зустріч: він, чоловік неймовірної енергії та пристрасних амбіцій, чоловік досягнень, запалений полум’ям успіху, опинився тоді в самому осерді претензійного попелу — так званої інтелектуальної еліти; то були спалені рештки неперетравленої культури, що годувалися відблисками розумувань інших, роблячи своєю основною відмінністю заперечення інтелекту, а своєю єдиною жагою — прагнення контролювати світ; і вона, поплічниця тієї еліти, відповідала на запитання всесвіту банальною насмішкою, свою неспроможність мала за зверхність, а внутрішню порожнечу — за чесноту. Він не усвідомлював їхньої ненависті, просто невинно зневажав шахрайську позицію тих людей, — а вона тимчасом розгледіла в ньому загрозу для свого світу, небезпеку, виклик, докір.

Хтивість, яка підштовхує одних загарбувати цілі імперії, спонукала Ліліан — згідно з її можливостями — пристрасно шукати влади над Ріарденом. Вона постановила собі зламати його, оскільки нездатна була до нього дорівнятися, вирішила, що зможе перевершити чоловіка, знищивши його, наче тоді його велич стане її величчю, зовсім як — подумав він і здригнувся — ті вандали, які вважали себе величнішими за скульпторів, коли розбивали створені ними статуї, або убивця дитини почувався кращим за матір, що дала тій дитині життя.

Він пригадував, як вона висміювала його роботу, заводи, метал, його успіх, пригадував її бажання побачити його п’яним, хоча б один раз, її спроби підштовхнути його до зради, її задоволення від самої думки, що він скотився до рівня якоїсь брудної інтрижки, її жах від відкриття того, що ця інтрижка насправді — його досягнення, а не деградація. Її лінія нападу, яка видавалась йому такою непередбачуваною раніше, тепер постала у всій визначеності: Ліліан прагнула зруйнувати його самооцінку, знаючи, що коли чоловік сумнівається у своїй цінності, він віддається на поталу волі іншої людини. Вона намагалася пошкодити його моральну чистоту, робила все, щоб отруїти почуттям провини його впевненість і прямоту. Так, наче, якби він зазнав краху, його аморальність стала б виправданням для нього.

Озброєна тією ж метою, націлена на задоволення тієї ж потреби, що й люди, які розбудовують складні філософські системи, покликані допомогти їм нищити цілі генерації, запроваджувати диктатури, стирати з лиця Землі країни, Ліліан, яка не мала іншої зброї, крім жіночності, перетворила знищення одного чоловіка на власну мету.

Ріарден пригадав голос свого втраченого молодого вчителя: «Ви маєте власний кодекс життя. Який кодекс у них?»

— Я повинна тобі дещо сказати! — закричала Ліліан з тією безсилою люттю, яка прагне, щоб слова стали гаслами. — Ти так сильно собою пишаєшся, правда? Так пишаєшся своїм іменем! Сталь Ріардена, метал Ріардена, дружина Ріардена! То ось ким я була, чи не так? Місіс Ріарден! Місіс Генрі Ріарден!

Вона квоктала і задихалася, намагаючись вдати сміх.

— Що ж, думаю, тобі варто знати, що з твоєю дружиною переспав інший чоловік! Я тебе зрадила, чуєш? Я тебе зрадила — і не з якимось прекрасним, шляхетним коханцем, а з мерзенним невдахою, з Джимом Таґґартом! Три місяці тому! Ще до розлучення! Поки я була твоєю дружиною! Поки я досі була твоєю дружиною!

Він стояв і слухав, як науковець, який вивчає об’єкт, жодним чином не пов’язаний з ним особисто. Ріарден думав про те, що такі вияви — це остаточний викидень вірування в колективну взаємозалежність, у відсутність ідентичності, власності, фактів: вони переконані, що моральне зростання одного віддане на поталу