Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Антологія української готичної прози. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антологія української готичної прози. Том 2" автора Колектив авторів. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 180
Перейти на сторінку:
class="p1">Зі мною йшов десятник Балагурак з пробоєвої сотні та двоє стрільців. Окрім крісів, мали ми в руках і за поясом напоготові гранати, щоб на випадок нападу можна було боронитися, бо небезпечно вже було показуватися на вулицях, хоча місто, здавалось, мовби вимерло. Рідко де стрічалася відчинена брама, рідко де видко було перехожого, хоч вже від учора снували по місті гуртки узброєних людей з опасками на раменах, з закарлюченими носами й обличчями типових жуліків, як їх там називають, які поки що нас не зачіпали. Була це свого роду міліція, що самочинно виринула на київських вулицях, нібито для вдержання порядку, хоч ніхто його не заколочував, здебільша молоді жидки з галицького базару та всяка босячня, що в такі переломові для міста хвилі вилазить зі своїх нір, використовуючи нагоду до грабунку.

Йшли ми оттак Володимирською вулицею, стягаючи стійки й прислухаючись до тріскоту стрілен, що розривалися в різних сторонах міста. Часами доводилося хоронитися в брамах і переждати кілька хвилин, бо над Володимирською розривалися шрапнелі, засипаючи, мов горохом, дахи камениць та замерзлі пішоходи.

Важкі думки огорнули мою душу. Я помітив, що й кожний із моїх стрільців ішов з похнюпленою головою, мовчки ступаючи по обмерзлих хідниках.

Ще так недавно, здається, вчора, спішили на Софійський майдан юрби святочно прибраних людей, а з кожного дому маяли жовто-блакитні прапори, а сонце всміхалося весело своїм промінням. Ще, здається, тремтять у повітрі оклики «слава» над Софійським майданом, летять смушеві шапки угору, а над цим морем голів, прапорів, знамен, мов громом, рокотять величні слова: «од нині і до віку будеш вільна й неподільна!»

І ввижалися мені ті розсміяні веселі обличчя, які усією душею раділи з того, що Господь дозволив їм діждатися тієї хвилини, яка раз на століття тільки з’являється, а якої даремне покоління цілі очікували та із розпукою в серці лягали в могилу… Мов крізь імлу ввижався мені полк запорожців, що на баских конях вихором понісся таки тією Володимирською вулицею, тільки шликами маяли вгорі, тільки стукіт копит о вуличне каміння слався за ними й зливався з рефреном їхньої пісні дзвінкої в одно ціле…

Думалося мені…

І виринали перед очами моєї душі картини за картинами, що на них історія землі нашої свій зміст нестертий розмальовувала. Та мало із них було таких, що на них із почуванням радості спинитися можна, а більш за все смутком проймали вони, жахом одчайним розпачі повним…

І в мозок впивалася думка, болюче питання: Чому? Завіщо? Чим гірші ми за інших? Чому для світу ближчі такі ось руді ірландські п’яниці й вірменські шахраї, чому дорожча для світу одна сльоза їхня за море сліз наших, чому до стогону за обірваним пейсом якогось паразита цілий світ прислухується зі схвильованим від обурення віддихом, а на крик мордованих сотень тисяч синів талановитої нації ніхто навіть словом не озветься?!

Чому на рятунок різних свинопасів півсвіту повстало, а чому жодне слово протесту не зірвалося тоді, коли дикуни зі степів надволжанських десятками розстрілювали синів мого народу – голодом їх заморювали на їхній таки землі?! А ось і тепер…

Чи хто хоч словом озвався із того синедріону, що там над Сеною радив над долею світу, одним одніським словом, не кажу протесту, а тільки таким буденним словом спочування, що не коштує нічого, не споможе й не пошкодить нікому, що отут на загибель мого народу суне орда, дика й жорстока, що пощади не знає, й хоч братом слов’янським іменує себе, але тавро улусів і кінського поту не зникло ще з її морд калмицьких. Чому? Чому?

Чим гірше слово наше, що в ньому «і сила й м’якість і потуга»? Чим гірша пісня наша, що рівної їй немає, яка красою піднебних висот досягає? Чим гірші сини й доні народу мого, що з диких піль і степу безкрайого своєю працею цвітучу країну вчинили, в якій садки вишневі з ланами золотої пшениці чергуються?

Бунтувала душа моя і не мала відповіді на це настирливе питання. А над Києвом рвалися московські гранати й орали нашу святу землю… І здавалося, що кожний тріск, кожний гук московської гранати громом промовляє до сумління синів землі нашої грізним: збудися!.. Збудися і бий московську наволоч, що твою землю руйнує, безчестить твої святині, соромить твоїх матерів і сестер твоїх, грабує добро твоє, топче те, що найсвятіше в тебе, з лиця землі стерти тебе хоче!..

Збудися і бий, чим можеш, чим маєш, скільки сили в тебе, рви, кусай, – бо знай, що ніхто, ніхто не поможе тобі, ніхто не стане за тебе, ніхто не скривиться із жалю за тобою…

І вчувалися в отому тріскоті пострілів гірка іронія, насміх гіркий над всіма тими сподіваннями, надіями нашими на братерське революційне єднання, самовизначення народів, апель до культури, поклик на право до життя, відклик до думки культурного світу!..

Ми йшли далі Володимирською й наближалися до Софійського майдану, де коло Старокиївської дільниці стояла наша стійка зі скорострілом.

Була, може, четверта година пополудні, та зимою день короткий і скоро сутеніє. Щораз важче було йти, бо вже поодинокі крісові кулі дзижчали понад вулицею – хто й звідки стріляв, не можна було розпізнати.

Ми підходили до Старокиївської дільниці. Тут довідався я, що вже перед полуднем місцева босячня, радіючи з того, що наближаються большевики, намагалася здобути дільницю, та скоростріл відбив наступ.

– Так, хлопці, – сказав я до стрільців, – звідсіля важко буде видобутися. Треба буде поодиноко, в певних відступах пробиватися попід доми, та якось дамо собі раду.

Залишалося ще простежити, що діється на Бібіковському бульварі. Це завдання треба було виконати самому.

Отже, стійки зі скорострілом я вирішив відправити, нехай бічними вуличками відступають на Кадетське шосе, а потім ще з яку годину прослідити по Бібіковському бульварі та його поперечницях, а відтак десь на опівніч встигнути до Жулян, де мала бути збірка всіх, якщо доведеться щасливо видістатись звідсіля!

– Слухайте, Балагурак, – звернувся я до десятника, – заберіть хлопців та скоростріл і відступайте до Кадетського шосе. Я обійду ще Бібіковський бульвар та наздогоню вас. За мене не бійтеся, буду берегтися. А уважайте! Не йти гурмою, а держатися здебільше мурів, тепер пройти можна. А гранати напоготові. На передмістях уважайте! Поодиноко перескакувати. Хай вас Бог береже!

– Приказ, пане поручнику! Видобудемось, коби тільки перейти головні вулиці, на передмістях ніхто не чіпатиме. Це тільки тут жидівня така відважна!

– Йдіть з Богом, хлопці! – сказав я і довгу хвилину дивився услід, як вони пробігали гусаком Софійський майдан

1 ... 115 116 117 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української готичної прози. Том 2"