Читати книгу - "Лялька"

— Звичайно, приніс.

— Дуже вам вдячний. Але ж яка неприємність… Саме в той час, коли ми з Беллою… і з вами збираємось їхати в Париж, євреї відбирають у мене дві тисячі! Ви розумієте, що з Парижем нічого не вийде.

— Чому? — сказав Вокульський. — Я покрию недостачу, і ви можете не чіпати своїх процентів. Сміливо можете їхати в Париж.

— Ви просто неоціненний! — вигукнув пан Томаш, кидаючись йому в обійми. — Знаєте, дорогий мій, — казав він далі, вже заспокоївшись, — я оце думав, чи не могли б ви де-небудь дістати для мене позичку, щоб розплатитися з лихварями, так… процентів за сім або за шість?

Вокульський усміхнувся з наївності пана Томаша в фінансових справах.

— Звичайно, — відповів він з доброю усмішкою, — я знайду для вас позичку. Ми віддамо тим євреям якихось три тисячі, a ви платитимете процентів… скільки ви хочете?

— Сім… шість…

— Гаразд, ви платитимете сто вісімдесят карбованців на рік, а капітал залишиться цілий.

Пан Томаш знову (вже не перший раз!) закліпав повіками, й на очі йому набігли сльози.

— Чесний… благородний чоловіче!.. — казав він, обнімаючи Вокульського. — Сам бог послав мені вас!

— А ви гадаєте, що я можу робити інакше?.. — прошепотів Вокульський.

В двері постукали. Увійшов Миколай і повідомив, що прийшли лікарі.

— Ага! — вигукнув пан Томаш. — Це сестра прислала мені цих добродіїв. Боже мій, ніколи ще не лікувався, і от… Прошу вас, пане Станіславе, підіть тепер до Бельці… Миколаю, скажи панні, що прийшов пан Вокульський. «Ось моя нагорода… моє життя!..» — думав Вокульський, ідучи за Миколаєм. У передпокої він побачив двох лікарів, обох своїх знайомих, і палко просив їх якнайуважніше поставитись де пана Томаша.

Панна Ізабелла ждала його в вітальні. Вона була трохи бліда, а тому ще прекрасніша. Вокульський привітався з нею і весело сказав:

— Я щасливий, що вам сподобався вінок для Россі.

Він знітився. Його вразив незвичайний вираз обличчя панни Ізабелли: вона дивилася на нього якось здивовано, немов бачила вперше в житті.

З хвилину вони обоє мовчали, нарешті панна Ізабелла, стріпуючи з своєї сірої сукні порошинку, спитала:

— Це ви купили наш будинок? — І пильно подивилася на нього примруженими очима.

Для Вокульського це запитання було таке несподіване, що в першу хвилину йому одібрало мову. Йому здалося, що він втратив здатність мислити; він бліднув, червонів, нарешті, опанувавши себе, притишеним голосом відповів:

— Так, я купив.

— Навіщо ж ви замість себе підставили на торгах єврея?

— Навіщо?.. — повторив Вокульський, боязко дивлячись на неї, як дитина. — Навіщо?.. Знаєте, пані, я купець і… таке вміщення капіталу могло б зашкодити моєму кредитові…

— Ви вже давно цікавитесь нашими справами. Мені здається, що в квітні… так, у квітні ви купили наш сервіз?.. — там самим тоном говорила далі панна Ізабелла.

Цей тон витверезив Вокульського. Він підвів голову і сухо сказав:

— Ви можете в будь-який час одібрати свій сервіз.

Тепер панна Ізабелла опустила очі. Вокульський помітив це і знову збентежився.

— Нащо ж ви це зробили? Нащо ви нас так переслідуєте? — сказала вона тихо.

Здавалося, вона зараз заплаче. Вокульський зовсім втратив самовладання.

— Я вас переслідую!.. — сказав він іншим уже голосом. — Та чи знайдете ви слугу… ні, пса… вірнішого за мене?.. Я вже два роки про те тільки й думаю, щоб усунути з вашого шляху всі перешкоди…

В цю мить хтось подзвонив. Панна Ізабелла здригнулась, Вокульський замовк.

Миколай відчинив двері в вітальню і сказав:

— Пан Старський.

Одночасно на порозі показався мужчина, середній на зріст, смаглявий, з невеликими бакенбардами й вусиками й ледве помітною лисиною. Обличчя його було напіввеселе, напівнасмішкувате. Він ще здалека вигукнув:

— Який же я радий, кузинко, що знову можу вас привітати!

Панна Ізабелла мовчки подала йому руку; лиця її запашіли яскравим рум’янцем, а в очах з’явився ніжний вираз.

Вокульський одійшов до столика, що стояв під стіною.

Панна Ізабелла познайомила їх:

— Иан… Вокульський… Пан Старський.

Прізвище Вокульського було вимовлено таким тоном, що Старський лише кивнув йому головою і сів за кілька кроків, повернувшись до нього боком. Вокульський, в свою чергу, сів за столик і почав розглядати альбом.

— Я чула, ви повернулися з Китаю? — спитала панна Ізабелла Старського.

— Зараз із Лондона, і мені й досі здається, що я на пароплаві, — відповів Старський помітно каліченою польською мовою.

Панна Ізабелла перейшла на англійську.

— Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше?

— Це не від мене залежить, — також по-англійськи відповів Старський, — А хто такий оцей добродій? — спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського.

— Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить?

— Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, — з усмішкою відповів молодик. — Це залежить від щедрості моєї бабусі…

— Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу.

— Мандрівники не говорять компліментів, бо з досвіду знають, що компліменти під будь-якою географічною широтою тільки дискредитують мужчину в очах жінки.

— Це відкриття ви зробили в Китаї?

— В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі.

— І хочете застосовувати цей принцип у Польщі?

— Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж?

— Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження.

— З мого боку це була б тільки справедлива помста.

— Ага! Значить, війна!..

— Сплата давніх боргів часто приводить до згоди.

Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили.

— Сплата, але не помста, — заперечила панна Ізабелла.

— Не помста, а нагадування про те, що я — ваш давній кредитор, кузино.

— Виходить, що ці давні борги повинна платити я? — засміялася вона. — Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу!

— Я волів би не марнувати його й на селі, — сказав Старський, значливо глянувши їй в очі.

— Це залежатиме від способу помсти, — відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла.

— Вельможний пан просить пана, — сказав Миколай, з’являючись у дверях.

Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою.

— Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? — спитав Старський.

— О ні, — відповіла панна Ізабелла.

— Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві.

— От він і залишив його, — недбало докінчила панна Ізабелла.

— Принеси мені з вітальні капелюха, — сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті.

Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша.

В передпокої