Читати книгу - "Вибрані твори"

Одірвав подобрілі очі від аркуша і побачив: за ним, покинувши роботу, уважними поглядами стежили дружина і мати. І знову згадав батька. Тепер йому замість батька буде Свирид Яковлевич… І невимовно теплі почуття ожили до свого найкращого порадника і старшого друга…

«Дурний я, дурний, чому раніше не увійшов у велику родину?»

Хвилюючись підійшов до дружини і мовчки сів біля неї… На другий день розгулялась така лапата віхола, що за кілька кроків нічого не було видно. І Дмитро, часто закриваючи очі рукавом критого кожушка, попрямував до сільради. Незвична тривога і радість мінливими хвилями боролися в його душі. Було то хороше, то боязно, неначе щось відривалося безповоротно і назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душі було колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. І знову хвилювало і тривожило майбутнє, нерозгадане, неясне, в яке хотілося заглянути хоча б краєчком ока.

Роздумуючи, мало не збив з ніг господаровитого Олександра Підіпригору, рідного дядька Василини.

— Дмитро? Здоров, здоров! — зрадів чоловік і довго, якось питальне і непевно тримав у своїй руці Дмитрову руку. — Ну й мете! Світу ясного не видно. Куди поспішаєш? Не в сільраду?

— Туди ж.

— І я туди, — зітхнув.

— Викликають?

— Та ні, сам іду. Іду й не знаю, як його правильно піти по шляху: чи вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, — вдарив рукою по шапці, скидаючи пухке гніздо снігу. — Загальмувати себе — послухай людей — якось не виходить, незручно, а вперед рушиш — страшнувато. Ти думаєш: це перший раз зриваюся нести заяву? Вона в мене на складках уже аж просвічується. От дійду до середини дороги, та й назад — додому. А дійду до хати — знову до сільради, до людей тягне. Бо й дома тепер такі порядки — краще не згадуй. Баба почула: будуть жінок усуспільнювати. Ну й поїдо'м їсть — не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, і рогачі на твоїй голові потрощу. Бо, каже, у колгоспі все усуспільнять і всіх під одну ковдру поволочать спати. І так цією куркульською видумкою в'їлася в печінки, що не витримав я:

«Який тебе дідько, таку стару, під ковдру поволоче. Було б кого. Бачила ж — соз у нас був і не усуспільнював вашого брата». А вона мені: «Що ти тямиш, луб'я мочене, — не я ж вигадала — люди говорять. Воно соз созом, а це друге діло. Щоб я твого духу в тому колгоспі і не чула і не бачила…». А син із дочкою, комсомольці, на своєму вперлися; «Без тебе запишемося, батьку, як не підеш за людьми». І запишуться, холерячі діти. Знаю їхній характер. От задача! Коли б міг, заховався б на цей час у якусь діру, щоб, як заєць під корчем, пересидіти, поки воно розвидниться.

Дмитро з подивом помічає, що і в його душі є багато тих самих хвилювань, сумнівів, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра Петровича. Але водночас почуває і якусь перевагу над ним. Коли б запитали Дмитра, в чому корениться ця перевага, він не знав би, що й відповісти, але вона дзвеніла зараз в його крові, як оті невколисані живучі слова Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячників, як слова дорогих книг вождя, до яких завжди торкався з глибоким внутрішнім трепетом, бо, привикши образно мислити, він ніколи не роз'єднував творів од образу великого творця.

— Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере, — продовжував Олександр Петрович. — Скажемо, у мене ж сякі-такі конячата, як не є, а хвостами крутять. А в другого тільки й худоби, що куцихвоста курка гребе на смітнику. Та й у тебе ж коненята є…

Ці слова за живе задівають Дмитра; він, щоб заглушити якийсь внутрішній щем, швидше звичайного починає говорити:

— Що там коні, Олександре Петровичу. Коні —.діло нажите…

— Нажите то нажите, але нажив їх власним горбом. У мене, повір, з десять шкур злізло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту копійчину, то мозолями, як п'ятаками, обріс. Зріжеш їх, а в ямках — води налий — втримається.

— Це ви правду кажете. Так і я на свої стягався. І от, скажемо, пошесть — пропали ваші коні. Що тоді робити?

— І не кажи такого. Не кажи. Тоді спускайтесь, куме, на дно і не тратьте сили. Бо стільки мені не жити, скільки літ стягався на своїх дерешів.

— А коли в колективі загине пара коней, прожити можна? — впевненіше звучить слово в Дмитра.

— Та можна. Це вірне слово, — задумується Олександр Петрович. — Однак і страшно стає: як це я розлучуся із ними? Привик прямо як до людини.

— А я без жалю розлучаюся зі своїми, — ледве не зітхнув Дмитро.

— Е-е, ти молодший, Дмитре, тобі все легше робиться… Як подумаю: хтось інший на моїх конях робитиме… та хіба ж він їх так пожалує? Я в негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобі не скаже, що в неї болить. Тільки заплаче іноді, та й то не всякий господар побачить… Її кріпко жаліти треба, як дитину.

— Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб здаєте коні не своїм людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп тільки для того й організувався, щоб ваших коней угробити, — вже починає піднімати голос Дмитро, — Самих найкращих людей поставимо доглядати за ними. Вас поставимо.

— Ні, я конюхом, мабуть, не піду, — завагався Олександр Петрович.

— Підете, тільки вам треба за худобою доглядати, — почав гаряче переконувати.

— Ні, конюхом я таки не стану. І не вмовляй, — рішуче кивнув головою Підіпригора, начебто його вибирали на цю посаду. — Це я тоді зразу своє серце згризу з усякими такими, — показав пальцями, — що тільки батогом уміють поцьвохкувати, переганяти худобу та від дівчат очей не відривати. Я їх сам, сукиних синів, батогом буду вчити, — і, вже уявляючи «всяких таких», розсердився чоловік, обличчя стало напруженим і недобрим.

— Що ж, не захочете, інша робота знайдеться. Вас на яку роботу не постав — любо подивитися, — так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до колгоспу було давно і безповоротно вирішене.

— А воно так! Бо в роботі виріс, — повеселішав Олександр Петрович, і в очах блиснув завзятий вогник. — Ти не дивись, що я в літах, а як поставлю свого старшого перед себе косити, то й він зиркає назад, щоб батько йому, часом, п'яти