Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Щодо полювання, то це тільки напочатку доля йому всміхнулася. Семеро куріпченят і маленька ласиця — оце й уся його здобич. Одначе бажання вбивати зростало в ньому щодень, і воно плекало в собі голодну мрію зловити колись оту білку, що своєю! тріскотнею завжди сповіщала всіх звірят про його наближення. Але як пташки літають у повітрі, так білки вміють стрибати по деревах, і воно могло тільки сподіватись, що колись посяде білку на землі, непомітно до неї скравшись.

Вовченя відчувало велику повагу до своєї матері. Вона завжди знаходила м'ясо й не забувала принести синові його частку. Крім того, вона нічого не боялася. Йому, звісно, не спадало на думку, що вона не боялися через свій досвід та знання. Його вона вражала силою. Мати його уособлювала силу; і, підростаючи, воно відчуло цю силу в її дошкульних ударах лапою і коли, замість штурханів носом, вона починала боляче кусатись. За це воно також поважало свою матір. Вона вимагала від нього покори, і що старшало воно, то суворіш із ним поводилась.

Настав знову голод, і тепер вовченя уже свідомо переживало його муки. Вовчиця никала цілими днями, дарма вишукуючи поживи, і навіть уночі зрідка лише спала в печері. Цей раз голод тривав недовго, але тим був лютіший. В грудях у матері не лишилося ні край л і молоко, а м'яса вовченяті вже й давно не перепадало.

Раніше воно полювало, граючись, заради втіхи, а тепер заходилося до полювання без усяких там жартів, і однак нічого не знаходило. Проте ці невдачі тільки прискорювали його розвиток. Воно почало уважніше придивлятися до поведінки білки і що хитріш скрадалося, щоб напасти на неї зненацька; воно довідалось про звичаї лісової миші й силкувалося видобути її з нори; воно вивчало вдачу дятла та інших птахів. Прийшов час, коли вовченя перестало ховатись під кущ від тіні яструба. Воно змужніло, порозумнішало, зробилося більш у собі впевненим. Та й голод додав йому заповзяття. Тепер воно сідало на задні лапи на видноті й задирливо чекало, поки впаде з неба яструб. Там, високо над ним, літала пожива, якої так настирливо вимагав його шлунок. Але яструб не спускався й не приймав виклику, і розчароване вовченя залізало в гущину, скімлячи з розчарування й голоду.

Та голодові враз надійшов край. Вовчиця принесла додому м'яса. Воно було незвичайне, зовсім не схоже на те, що вона приносила досі. Це було рисеня, майже доросло, хоч і не таке велике, як вовчук. Мати віддала йому геть усе м'ясо. Сама вона вже заспокоїла свій голод, хоч син і не знав, що для цього їй треба було з'їсти увесь рисячий вивід. Не знав він і того, яка це дуже розпачлива була справа. Знав він тільки те, що рисеня з ніжною, як оксамит, шкурою було м'ясом, і він їв це м'ясо і з кожним куснем робився щасливіший.

Коли повний живіт, хочеться спати, тож вовченя лягло обік матері й міцно заснуло. Розбудило його її гарчання. Ніколи ще син не чув, щоб вона так люто гарчала. І може, й справді це вперше в житті була вона така розлючена. Та й мала для цього підстави, бо краще ніж будь-хто знала, що рисячий вивід не можна нищити безкарно. В яскравому промінні надвечірнього сонця вовченя побачило рись-матір, що припала долі у війсті печери. Шерсть настовбурчилась йому на спині. Це був страх, і цього разу не тільки інстинктивний. Якби одного цього видовища було замало, то лють у хрипкому витті рисі, яким змінилося гарчання, промовляла сама за себе.

Тут вовченя немов щось підштовхнуло. Воно підвелось і, грізно загарчавши, стало поряд матері. Але та, без ніякої до нього поваги, відштовхнула сина назад. Низький прохід не дозволяв рисі стрибнути, і коли вона плазом продиралась усередину, вовчиця кинулася на неї і притиснула її до землі. Вовченя мало що могло розгледіти. Чути було тільки страшне гарчання, скавучання й рев. Обоє звірів зчепились між собою; рись шматувала кігтями й зубами, а вовчиця лише зубами.

Нараз вовченя підскочило до рисі і, грізно загарчавши, вп'ялося зубами в задню ногу. Вагою свого тіла він, сам того не розуміючи, заважав нозі рухатись і помагав таким чином матері. Та незабаром вовченя опинилося під перебійцями і мусило розтиснути зуби. Зараз же обидві матері відскочили одна від одної, і, перше ніж вони знову зчепились, рись ударила вовченя своєю здоровезною передньою лапою і, роздерши йому плече аж до кістки, сильно штурхнула малого до стіни. Його пронизливий вереск переляку й болю долучився до гарчання дорослих. Бій тривав так довго, що воно встигло й накричатись досхочу, і відчути новий приплив хоробрості; під кінець битви вовченя знову завзято вчепилося зубами в задню ногу рисі.

Рись була мертва. Але й вовчиця знесиліла від ран. Вона почала була голубити вовченя й облизувати йому рани, проте від втрати крові знепритомніла і цілий день і ніч пролежала поруч тіла свого ворога, не рухаючись і ледве дихаючи. Протягом тижня вона вилізала з лігва тільки напитись, та й то насилу волокла ноги, бо все боліло. Тим часом рись було з'їдено, і рани вовчиці досить позатягались, щоб могла вона знову йти на розживу.

Плече у вовчука все ще боліло від страшної рани, і він ще довгенько шкутильгав. Але світ йому тепер змінився. Тепер він чув у собі більше певності й більше відваги, як доти, до бою з риссю. Він переконався, що життя суворе; він бився; його зуби впивались у живе тіло ворога; і він лишився живий. Він став поводитися сміливіше і навіть трохи задирливо. Він уже не боявся дрібних звірів, полохливість його майже зовсім зникла, і тільки невідоме все ще панувало над ним і гнітило його таємничістю та жахом.

Він ходив тепер із матір'ю на полювання, бачив, як вона вбивала дичину, і сам почав їй помагати. Невиразно в його свідомості став вимальовуватись закон поживи. Усі живі істоти поділяються на дві породи: його власну і чужу. До першої належить він із матір'ю, до другої — решта живих істот, що здатні рухатись. Серед них є дрібні хижаки і не-хижаки, що їх убивала й поїдала його