Читати книгу - "Quo vadis"

– Петроній! Арбітр елегантності! Петроній!..

– Петроній! – чулося зусібіч.

І чим більше повторювалося це ім'я, тим менш грізними ставали обличчя навколо, а крики не такими скаженими, бо цей витончений патрицій, хоча ніколи не запобігав перед народом, був, одначе, його улюбленцем. Вважався милостивим і щедрим, а популярність його зросла особливо від часу справи про вбивство Педанія Секунда, в якій він виступав за пом'якшення жорстокого вироку, що засуджував на смерть усіх рабів префекта. Маси рабів любили його відтоді такою палкою любов'ю, якою люди пригноблені й нещасні люблять тих, хто виявляє до них хоч трохи співчуття. Крім того, в цю хвилину долучилася й цікавість, що скаже посланець імператора, ніхто ж бо не сумнівався, що імператор послав його.

Він же, знявши з себе білу, облямовану пурпуровою каймою тогу, підняв її вгору й почав нею махати над головою на знак того, що хоче говорити.

– Тихо! Тихо! – закричали зусібіч.

Незабаром стало тихіше. Тоді випростався в сідлі й заговорив звучним, спокійним голосом:

– Громадяни! Нехай ті, хто мене почує, повторять мої слова тим, хто стоїть далі, всі ж нехай поводяться, як люди, а не як звірі на арені.

– Слухаємо! Слухаємо!..

– Отже, слухайте. Місто буде відбудовано. Сади Лукулла, Мецената[335], Цезаря та Агриппіни буде для вас відкрито! Завтра почнуть роздавати хліб, вино та маслинову олію, щоб кожне могло набити черево досхочу! Потім імператор влаштує вам ігри, яких досі не бачив світ, під час ігор чекають вас частування та подарунки. Багатші будете після пожежі, ніж перед пожежею!

Відповіло йому рокотання, що розходилося від центру навсібіч, як розходяться кола по воді від кинутого каменя: то ближні повторювали тим, хто стояв далі, його слова. Потім тут і там почулися вигуки – гнівні або схвальні, – що перетворилися врешті в один загальний могутній крик:

– Рапет et circenses!…[336]

Петроній, загорнувшись у тогу, слухав деякий час нерухомо, схожий у своїй білій одежі на мармурову статую. Крик зростав, забиваючи відгомін пожежі, – він лунав зусібіч, із глибших рядів, але посланець, очевидно, мав іще щось сказати, бо чекав.

І врешті підвів руку, вимагаючи тиші:

– Я обіцяю вам рапет et circenses, а тепер проголосіть хвалу імператору, який вас годує, одягає, а потім іди спати, голото, бо вже незабаром почне світати.

Сказавши це, повернув коня і, злегка ударяючи по головах тих, хто стояв у нього на шляху, від'їхав поволі до преторіанських шеренг.

Через хвилину був біля акведука. Нагорі застав мало не переполох. Там не зрозуміли вигуку: «Рапет et circenses!», сприйнявши його за новий вибух люті. Не сподівалися навіть, що Петронію вдасться врятуватися, тому Нерон, побачивши його біля сходів, із блідим од хвилювання обличчям почав запитувати:

– Ну, що? Що там діється? Чи вже б'ються?

Петроній набрав повітря в легені, глибоко зітхнув і сказав:

– Присягаюся Поллуксом! Спітнілі та смердючі! Нехай мені хтось подасть епілиму[337], бо зомлію.

Потім звернувся до імператора:

– Обіцяв їм – сказав – хліб, маслинову олію, відкриття садів та ігри. Вони знову тебе обожнюють і пошерхлими губами складають тобі хвалу. О боги, який смердючий цей плебс!

– Преторіанців мав напоготові, – вигукнув Тигеллін, – і коли б ти їх не заспокоїв, замовкли б навіки. Жаль, імператоре, що не дозволив мені застосувати силу.

Петроній подивився на мовця і, здвигнувши плечима, сказав:

– Це ще не втрачено. Можливо, змушений будеш застосувати її завтра.

– Ні, ні, – сказав імператор. – Накажу відкрити їм сади й роздавати хліб. Дякую тобі, Петронію! Ігри я влаштую, і цю пісню, що співав її вам сьогодні, заспіваю публічно.

Сказавши це, поклав руку на плече Петронію, хвилину мовчав, приходячи в себе, і нарешті, охолонувши, запитав:

– Скажи чесно: як тобі здалося, коли я співав?

– Ти був гідним краєвиду, як краєвид був гідним тебе, – відповів Петроній.

І, повернувшись до пожежі, сказав:

– Але подивімося ще та попрощаймося зі старим Римом.

Розділ XLVIII

Слова апостола підбадьорили християн. Кінець світу видавався їм завжди близьким, почали, одначе, вірити, що Страшний суд не настане відразу ж і ще побачать, може, кінець правління Нерона, яке вважали правлінням антихриста, і кари Господньої благали як помсти за його лиходійства. Тож, укріпившись у дусі, почали розходитися по закінченні молитви з підземелля й повертатися до своїх тимчасових схованок, навіть і на Затибря, коли прийшла звістка, що вогонь, який спалахнув у кількох місцях, повернувся разом зі зміною вітру знову до ріки і, пожерши тут і там, що міг пожерти, перестав поширюватися.

Апостол у супроводі Вініція та Хілона, що йшов за ними, покинув також підземелля. Молодий трибун не смів йому переривати молитву, очима тільки благаючи милосердя і тремтячи від неспокою. Але багато хто ще підходив цілувати руку та край одежі апостола, матері простягали до нього дітей, інші ставали на коліна в темному, довгому проході та, піднімаючи вгору ліхтарики, просили благословення: деякі, врешті, йдучи поруч, співали пісень, отож не було слушної хвилини ні на запитання, ні на відповідь. Те ж саме було і в лощині. Тільки коли вийшли на більш відкрите місце, з якого вже видно було палаюче місто, апостол, тричі перехрестивши віруючих, повернувся до Вініція і сказав:

– Не тривожся. Недалеко звідси є хатина землекопа, в якій знайдемо Лігію з Ліном і з вірним її слугою. Христос, який тобі її призначив, зберіг її для тебе.

Тут Вініцій похитнувся та обперся рукою об скелю. Дорога з Анція, сутички біля мурів, пошуки Лігії серед пекучих димів, безсоння та страшна тривога про неї виснажили його, а решти сил позбавила звістка про те, що найдорожча в світі істота перебуває зовсім близько й через хвилину він її побачить. Напала на нього така велика слабкість, що він опустився до ніг апостола та, обнявши його коліна, залишився так, не в змозі вимовити й слова.

Апостол же, відхиляючи подяку та пошану, сказав:

– Не мені, не мені, але Христу!

– Що за надзвичайне божество! – озвався ззаду Хілон. – Але не знаю, що маю робити з мулами, які тут чекають неподалік.

– Встань і йди за мною, – сказав Петро, беручи за руку молодика.

Вініцій підвівся. При сяйві місяця видно було сльози,