Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Тканина майки була гладенька, майже як шовк, і мерехтіла в денному світлі, що лилось усередину каюти через ілюмінатор, коли він підняв її, щоб краще розгледіти. Його ще ніколи не перемагали, тож він ніколи не мусив віддавати майку весляреві-супернику. Хлопець не мав жодного наміру допустити, щоб ця майка була першою. Він повезе її додому.

Протягом наступних кількох днів Дон Х’юм і Роджер Морріс поволі оговталися від морської хвороби, і хлопці почали бродити по кораблю разом. Вони знайшли гребний тренажер на палубі і випробували його, позуючи для фотокореспондентів. Ел Ульбріксон позував разом із ними, але коли їх сфотографували, швидко відігнав хлопців від пристрою, сказавши, як він часто робив, що єдиним правильним способом розвивати гребні м’язи було веслування в реальному човні. Коли вони відійшли достатньо далеко, Роджер Морріс кинув йому усмішку через плече і промовив: «Чорт забирай, якщо ви хочете, щоб ми веслували в човні, то лишень спустіть «Кліпер» за борт, і ми гребтимемо решту шляху».

Коли Ульбріксон не дивився, вони намотували кола навколо палуби, займались у тренажерній залі, грали у шаффлборд і пінг-понг з іншими спортсменами та роззнайомилися й називали один одного на ім’я з декотрими, хто вже був або незабаром стане знаменитим. Серед них були Ральф Меткалф, Джессі Оуенс і Гленн Каннінгем. Джонні Уайт подався на розвідку щодо дівчат, але повернувся незадоволений перспективами. І всі, окрім Дона Х’юма, почали набирати вагу.

Ел Ульбріксон поговорив із кимось на камбузі та кимось із AOK, наполягаючи на тому, що меню, яке підходить 13-річній гімнастці, не може задовольнити потреби майже двохметрових веслярів, та пояснив, що, посадивши в човен скелети, навряд чи можна виграти будь-яку медаль. Суворі обмеження меню були оперативно зняті, і хлопці почали мало не жити в їдальні туристичного класу. Тепер можна було замовити безкоштовно будь-яку їжу і так часто, як вони хотіли, за винятком солодких десертів і страв із надмірно високим умістом жиру. Тож хлопці тільки те й робили, що їли порцію за порцією основні страви, так само, як і в потязі до Поукіпзі. Вони були першими зі спортсменів, хто сідав за стіл, і останніми, хто вставав. І ніхто, можливо за винятком Луїса Замперіні, бігуна на довгі дистанції із Торранса, штат Каліфорнія, не міг переїсти Джо Ранца. Обрубок МакМіллін, проте, якось спробував. Одного ранку він прокрався в їдальню, випередивши решту членів екіпажа. Хлопець замовив дві гірки гарячих млинців, намастив їх маслом, залив сиропом і якраз збирався взятися за поїдання, коли Ел Ульбріксон увійшов до приміщення. Він сів, скоса зиркнув на тарілку, підсунув її до себе і промовив: «Мільйон спасибі тобі, Джиме, що приготував їх для мене», і повільно з’їв обидві гірки, поки МакМіллін сердито блимав на нього над тарілкою із сухими тостами.

Щодня після вечері були більш формальні розваги — вар’єте, аматорська година, інсценовані судові процеси й уявні весілля, гра в бінго, турніри з шашок і шахів та гра в нічне казино, під час якої спортсмени ставили на фіктивні гроші. Були безладні групові співи і гра в капітанський м’яч, для якої кожному роздавали повітряні кульки, тріскачки і смішні капелюхи. Були офіційні дебати щодо завше спірного припущення, що «Схід є кращим місцем для життя ніж Захід». «Картинки, що розмовляли» показували в туристичному салоні для спортсменів і в Гранд-салоні для пасажирів першого класу. Проте хлопці Вашингтона не надто замислювались про бізнес-клас і зневажали його. Незабаром вони з’ясували, що коли 5 чи 6 великих веслярів всідались у Гранд-салоні, і вони виявлялися спортсменами-олімпійцями, що представляють Сполучені Штати Америки, то ніхто не збирався щось із тим робити. Тож вони заходилися відвідувати верхні палуби для перегляду їхніх фільмів, зупиняючись щовечора дорогою в Гранд-салон, щоб поцупити одну з великих тарелей із закусками, а потім передавали її по колу, поки дивилися шоу.

Незабаром стало ясно, що існують межі, які ніхто не міг переступати на «Манхеттені». Елеонора Холм була 22-річною красивою, одруженою молодою жінкою і невеличкою знаменитістю, бо виконала епізодичні ролі в кількох фільмах студії «Уорнер Бразерс». Вона зазнала поганої слави, коли заспівала «Я старий пастух» у кабаре, вбрана лише в білий ковбойський капелюх, білий купальник і високі підбори. Вона була також дуже доброю плавчинею і виграла золоту медаль на Олімпійських іграх 1932 року в Лос-Анджелесі. Зараз вона мала широке сприяння і підтримку щодо її перспектив виграти 100-метрівку в плаванні на спині в Берліні. На другий день після відплиття з Нью-Йорка група журналістів запросила її на палуби першого класу на те, що згодом виявилося вечіркою на всю ніч, під час якої вона пила багато шампанського, їла ікру й зачарувала багатьох газетярів, серед яких був Вільям Рендольф Херст-молодший. О 6-й годині наступного ранку її, до нестями п’яну, винесли назад у каюту туристичного класу. Коли вона прийшла до тями, її викликали до Ейвері Брандеджа, котрий відчитав її за розгул і сказав, що викине з команди, якщо вона продовжуватиме випивати. Вона продовжила. Кілька днів по тому вона знову відвідала вечірку, організовану надміру питущими репортерами. Цього разу наставниця, що супроводжувала команду з плавання, Ада Секетт, упіймала її на гарячому.

Уранці Секетт і корабельний хірург розбудили Холм із важкого похмілля в її каюті. Хірург поглянув на неї і назвав алкоголічкою. Ді Боукман, тренер жіночої збірної, привела всю команду до каюти Елеонори Холм, вказавши на бліду, розпатлану, з позивами на блювоту молоду жінку, і докладно пояснила диявольські наслідки вживання алкоголю. Того ж дня Ейвері Брандедж виключив Холм із олімпійської збірної США.

Холм була спустошеною, а багато хто з її колег-спортсменів почали обурюватись. Дехто вважав, що журналісти навмисно підставили її, щоб сфабрикувати пікантну історію. Інші припускали, що її виключили не стільки за алкоголь, як за непослух Брандеджу. Хоча інструкція для спортсменів забороняла