Читати книгу - "Вовк-тотем"

Улзій із глибокою тривогою в голосі сказав:

— Раніше я раз на декілька років їздив до Хух-Хохот[100] на збори і бачив, що там більшість пасовищ уже зникли, а кілька сот лі Великого муру на заході засипало піском. Тож якщо тепер зверху будуть тиснути своїми завданнями на східний степ, то й східній частині стіни загрожуватиме така сама небезпека. Я чув, що за кордоном уряди мають жорсткі закони керування степом, у них прописано навіть, на якому пасовищі можна випасати який вид тварин і скільки голів худоби може пастися на одному гектарі угідь, а якщо хтось наважиться збільшити навантаження на пасовище, того суворо покарають. Але навіть так ми зможемо вберегти тільки те, що лишилося, а зруйнованого степу вже не повернеш. Схоже, що люди почнуть розуміти степ тільки тоді, коли він перетвориться на пустелю, однак тоді вже буде запізно.

— Люди — дуже жадібні, — зауважив Біліґ, — понаїхало сюди чужинців, що їм не роз’яснюй, нічого не розуміють. Тільки Тенґер знає, як цим жаднюгам зарадити, — вовками! Якщо вовки будуть регулювати чисельність худоби, тоді можна вберегти степ.

— Боюся, що методи Тенґера застаріли, — похитав головою Улзій. — Якщо в Китаї вже атомну бомбу випробували, то знищити вовків, як того хоче керівництво, вже не так і складно.

— Я не чув вовчого виття вже кілька ночей поспіль, — сказав Чень Чжень, відчуваючи, як щемить у нього серце. — Батьку, ваші лови так налякали вовків, що вони не наважуються й поткнутися сюди. Однак, якщо в степу немає вовків, то ніби щось не так…

— Ми ж убили всього 30 сірих, — відповів Біліґ. — Це, вважай, цуценята з чотирьох-п’яти нір. Вовків в Орхоні набагато більше! А не приходять вони не тому, що я їх налякав, а тому що вони тепер зайняті іншими справами.

— А які у вовків бувають нагальні справи? — відразу підбадьорившись, запитав Чень.

— Ходімо зі мною ген туди, — сказав Старий, вказуючи на пагорбок у далині, — подивимось. — І, стьобнувши коня під Ченем, додав: — Їдь швидше! Навесні потрібно, щоб кінь більше пітнів, тоді він швидше полиняє й швидше почне нагулювати лій.

Троє вершників, мов на перегонах, помчали до пагорбка. З-під копит їхніх коней летіли численні грудки глини з трав’яним корінням, і ці сотні тисяч ніжнісіньких корінців трави забарвили в зелене копита, що їх розтоптали. На щастя, в наступні декілька місяців по цій дорозі не їздитимуть інші коні! Чень їхав позаду інших. Він почав усвідомлювати все значення вислову «степ боїться кінського табуна». Монголи, дійсно, живуть у якомусь вирі протиріч!

Коли коні вискочили на верхівку пагорбка, їх звідусіль оточило пищання й кректання байбаків. Ці гризуни — найпоширеніші мешканці древнього степу, тож і в Орхонському степу на більшій половині пагорбків є байбаки і їхні нори. Щороку восени Чень бачив, як старі кочовики вбивають байбаків, і навіть скуштував одного разу їхнього м'яса — воно виявилося жирним і мало приємний запах. Байбак, як і ведмідь у лісі, взимку впадає в сплячку й тримається до весни на своїх жирових запасах, тож його м’ясо відрізняється від м’яса інших степових тварин — воно має прошарок сала, як і свинина, й чітко відрізняється від пісного м'яса контрастом білих прожилок на червоному тлі, тому й славиться на весь степ своїм гарним смаком та свіжістю без неприємних запахів і вважається добрішим, ніж баранина. Один великий байбак був навіть більшим за термос великого розміру і з нього виходила ціла миска м’яса, якої вистачило б, щоб нагодувати один раз цілу родину.

Однак побачивши байбаків тепер, Чень мало не злякався: по верхівках схилів, мов на гребенях хвиль, тут вишикувалися шістдесят-сімдесят великих і малих звірят, вони непорушно дивилися кудись у далечінь і були схожі на пеньки в лісі. Їхніх нір побільшало, а жовті приступки із землі й піску перед цими норами створювали враження, ніби тут — обліплений терасовими полями схил у континентальній частині Китаю. З трьох боків такої приступки були пісок і каміння, мов вигорнуті з копальні рештки породи. Вони притисли більшу частину трави на схилі, тож Ченю здалося, що він потрапив на якийсь поритий гротами схил на півночі провінції Шеньсі — гора була вся в дірках і чиряках, від неї, напевне, залишився тільки каркас. Кожна земляна приступка була розміром із великий кан,[101] і на кожній з них стояв або лежав щонайменше один байбак. На великих приступках стояли байбаки-самці — вони мали темно-брунатне хутро й займали кожен окрему нору, на інших приступках стояли байбачихи-самки — вони були меншими за розмірами й мали хутро сіро-жовтого кольору, трохи схоже на вовче; самиці зазвичай розподілялися по норах групами. Поряд із самицями було багато маленьких байбаків, розміром із зайця — на деяких приступках їх розляглося аж по сім-вісім штук! Побачивши людей, байбаки зовсім не поспішали лізти в нори — більшість із них стали на задні лапки, а передні затисли в кулачки перед собою й почали видавати якийсь безладний писк. При цьому їхні маленькі хвостики, схожі на йоршики для чистки пляшок, злітали вгору, ніби демонструючи їхню силу, протест і водночас дражнячи противника.

Собаки, помітивши одного великого байбака далеко від нори, кинулись до нього, однак той швидше за них добіг до найближчої нори і став на приступці перед входом до неї, втупившись у собак своїми круглими, мов у кролика, очима. І тільки коли собаки