Читати книгу - "Вовк-тотем"

Старий Біліґ сказав:

— Оце і є відома в Орхоні байбача гора. Байбаків тут так багато, що не злічити. На північ звідси, трохи південніше прикордонного шосе, є ще одне місце, там їх навіть більше, ніж тут. Ця гора завжди була рятівною для бідняків у степу, адже завжди на осінь байбаки нагулюють лій, а бідняки приходять на цю гору, ловлять їх і їдять їхнє м’ясо та продають їхні шкурки й сало, а на отримані гроші купують баранину. Ви, ханьці, дуже полюбляєте куртки з байбачого хутра, тож щороку восени скупщики хутряного краму з Чжанцзякоу[102] приїздять у степ скуповувати гриби й байбачі шкурки. Шкурка байбака ще й утричі дорожча, ніж руно ягняти! Тож байбаки врятували чимало бідняків, навіть родина Чингісхана у свої найбідніші часи виживала завдяки їм.

— Байбаки смачні завдяки своєму лою, — сказав Улзій. — Наприклад, ховрахи й польові миші, які також зариваються в нори на зиму, заздалегідь запасаються зерном, але байбаки так не роблять — вони зимують на своїх запасах жиру.

— Пролежавши всю зиму скрученими в норі, вони витратили за цей час багато свого жиру, але м’яса лишилося ще чимало, — сказав Старий Біліґ. — Бачиш, що на зріст вони вже не такі й маленькі, озима ж трава цього року непогана, тож вони від’їдяться за кілька днів і знову накопичать жирку.

— Так ось чому вовки останнім часом не лізуть до юрт, — прозрів раптом Чень. — Вони теж задумали перейти на інший харч! Однак нори в байбаків глибокі, а самі вони далеко від нір не відходять, тож як вовкам вдається їх упіймати?

— У вовків є багато способів упіймати байбака! — розсміявся Старий. — Вовк може розрити байбачу нору, а інші вовки при цьому стерегтимуть інші виходи з неї. Таким чином вовк може дістатися нори, вигнати з неї всю сімейку, загризти й з’їсти усіх до останнього. Вовки також можуть направити невеликого вовка-підлітка, щоб він заліз у байбачу нору й повиносив звідти в зубах малих байбачат. Корсаки також можуть залазити в байбачі нори, вбивати й їсти байбаків. Щороку, коли я ставлю капкани на байбаків, мені трапляється піймати в них шість-сім корсаків, а одного разу я навіть піймав малого вовка. Саме у вовків і корсаків монголи навчилися посилати своїх дітей у вовчі нори витягати вовченят. Байбаки риють глибокі нори, щоб не замерзнути взимку. Їм доводиться зариватися навіть на декілька чжанів під землю. — Старий раптом запитав: — Як ти вважаєш, а чому вовки риють такі глибокі нори, хоча зимують не в них?

Чень похитав головою на знак того, що не знає. Тоді Старий пояснив:

— Тому що більшість вовчих нір утворені на основі байбачих — вовчиця просто розширює байбачу нору, й вона стає придатною для народження вовченят.

— Ну й лихі ж істоти вовки, — аж злякався Чень Чжень, — зжерти всю родину байбаків їм недостатньо, вони ще й хату їхню привласнюють!

Улзій щиро розсміявся, ніби насправді йому була до вподоби підступність вовків. Повернувши до Ченя голову, він сказав:

— Якби вони не були лихі, вони б не впорались із байбаками. Те, що вовки їдять байбаків, — це їхня велика заслуга перед степом. Байбаки — одне з великих лих у степу, усі схили перериють! Тільки поглянь, на що перетворили хоча б ось цей — чималенький — схил. Байбаки — плодовиті, за рік в одному виводку буває по шість-сім штук, тож у малу нору вони вже не поміщаються, а щоб її збільшити, потрібно вирити чимало піску й каміння. Тоді скільки ж це потрібно трави зіпсувати? У степу є чотири види лихих шкідників — щури, зайці, байбаки й дзерени. Байбаки — на третьому місці. Цікаво, що байбаки неповороткі, навіть людина може їх наздогнати, але чому ж тоді на них ставлять капкани? Все через те, що в них багато нір, які ще й з’єднані між собою ходами. Тож коли людина наближається, байбак тільки гульк — і в нору. А трави вони з’їдають — ой, лихо! Восени ще спеціально під’їдають її насіння! Щоб нагуляти свій лій, один байбак з’їдає декілька му трави з насінням. Але від їхніх нір ще більше лиха, ніж від них самих. Найбільше бояться байбачих нір конопаси, адже через них щороку ламається чимало кінських ніг і калічиться чимало людей.

— Ну тоді вовки, вбиваючи байбаків, справді мають заслугу перед степом, — погодився Чень Чжень.

— Від цих байбачих нір у степу тільки лихо, — продовжував Улзій, — у них зимують комарі, а комарі північних степів Монголії відомі на весь світ. Якщо комарі північно-східних лісів можуть з’їсти людину, то комарі східних монгольських лісів можуть з’їсти корову! Якщо біле лихо й чорне лихо (засуха через безсніжну зиму) приходять у степ не щороку, то комарі тут є постійно. Скотарі й худоба бояться комарів ще більше, ніж вовків. За рік через укуси комарів худоба втрачає 30–40 відсотків лою. Дивно, що цих комарів навіть монгольські морози не беруть, а вони тут бувають до 30–40 градусів і можуть навіть якусь слабку корову перетворити на крижану брилу. У юрті теж комарі не заховаються, тож як їм вдається спокійно перезимувати? А в байбачих норах. Коли стає холодно, байбаки зариваються в свої нори, а комарі залітають за ними. Байбача нора завглибшки в декілька чжанів, тож коли байбак її заліпить, які б морози не скували землю назовні, усередині завжди як на печі. Байбак не виходить з нори в пошуках їжі, а комар, щоб наїстися й напитися, може його кусати і так собі спокійнісінько проводить зиму. Коли наступного року навесні байбак вилізе з нори і комар за ним вилетить, води й плавнів