Читати книгу - "Зоряні крила"

— Лікаря! Швидше! — гукнула вона до начальника табору.

— О, нічого з нею не станеться, — спокійно відповів той. — Ви не можете собі уявити, які вони живучі.

— Можу уявити, — гостро відказала Берг. — Негайно лікаря, і поки я не закінчу тут своїх справ, хай він доглядає за цією жінкою. Ви відповідаєте за неї головою.

Штурмфюрер здивовано знизав плечима, але віддав наказ. Два солдати забрали Соколову. Незабаром біля неї з'явився лікар. Любов Вікторівна знову повернулася до дротяних квадратів. Хто знає, які несподіванки заховані у цій масі людей? Може, навіть і Крайнєв… ні, хай не Крайнєв, а хтось із його найближчих співробітників затаївся серед брудних, бородатих арештантів?

— Зараз я зроблю огляд усіх ваших в'язнів, — сказала вона комендантові. — Накажіть всім у кожному квадраті — живим, хворим, мертвим — вишикуватися в одну шеренгу…

— Ви будете їх усіх оглядати? — здивувався комендант. — Майте на увазі, це багато тисяч людей…

— Гра варта того, — впевнено відповіла Берг, — я на це не пошкодую ні часу, ні сили, і коли буде у мене ще хоч одна подібна знахідка, те все окупиться стократ.

Робота пішла повним ходом. Берг підходила до квадрата, солдат підносив їй стільця, вона сідала, закурювала сигарету, і за командою проходили перед нею довжелезним рядом полонені, йшли не поспішаючи, ніби приречені на страту. Вони не розуміли, чого хоче від них ця жінка, і від того ненавиділи її ще більше. Сотні тисяч очей, сповнених люті і ненависті, пропливали перед гестапівкою. І коли б очима можна було спопеляти, і хвилини не прожила б на світі фрау Берг.

Але їй байдуже було до почуттів цих зголоднілих, виснажених людей. Немов шуліка, впивалася вона в кожне обличчя, намагалася пригадати, чи не бачила його раніше.

Ця робота закінчилася тільки надвечір. Нічого важливого більше не відкрила Любов Вікторівна. Трьох чоловіків, обличчя яких видалися знайомими, вона наказала відділити і перевірити.

Тепер хороший настрій ні на мить не покидав гестапівку: адже вона спіймала Соколову, директора заходу Соколову — людину, яка напевне знає все про останні роботи Крайнєва. Правда, характер у Соколової неабиякий, але то пусте. На війні вже змінилося чимало характерів…

Коли Берг нарешті закінчила свій огляд, вечір опустився над Дарницею. Остання сотня ув'язнених пройшла повз жінку, яка непорушно сиділа на своєму стільці. Для ув'язнених усе це було загадкою. Кого шукають? За цей час табірний лікар встиг подати допомогу Соколовій. У нього не було певності, що вона довго житиме, але скорої смерті можна не боятися. А коти її заберуть з табору, то хай живе чи вмирає, лікар за це не відповідає.

Берг повернулася у супроводі штурмфюрера, глянула на Соколову, яка від великої дози морфію спала непробудним сном, і запитала:

— Виживе?

— Дивлячись де, — відповів лікар, — у нашому таборі — навряд; у домашніх умовах, з хорошим лікарським доглядом — напевне.

— Гаразд, — вирішила Берг, — я її забираю.

— Куди дозволите виписати арештовану? — спитав комендант.

— Просто до мене, — засміялася Берг, — до мене додому, адже ви віддаєте арештованих на поруки, от я її і візьму.

— Але це перший випадок, коли ручиться службовець райху.

— Я служу не в райху, а в гестапо, — нагадала Берг, і комендант погодився незаперечно.

Саме так опинилася Віра Михайлівна Соколова в квартирі Берг на вулиці Леніна. Другого ранку вона отямилася на чистій постелі, під крохмальним простирадлом і м'якою теплою ковдрою. Це було так неймовірно і несподівано, що Соколова не повірила собі самій. Це сон, це їй сниться. Вона спробувала поворухнутися, відчула різкий біль у плечі і переконалася: вона не спить.

Тоді вона напружено, гарячково почала згадувати минулий день, появу в таборі Любові Вікторівни Берг… Далі вона вже нічого не пам'ятала. Як опинилася вона в цій квартирі? І квартира на диво знайома. Раніше тут, безперечно, доводилося бувати. Ах, так, це ж раніше тут жив Юрій Крайнєв з Ганною.

В цю мить рипнули двері, і Любов Вікторівна Берг з'явилася на порозі кімнати.

— Прокинулися? — весело сказала вона. — От і добре. Ми вас швидко на ноги поставимо; правда, лікар каже, ніби доведеться зробити невеличку операцію, але це дрібниці. Скоро ви зможете знову приступити до роботи…

Швидко і звично вона наливала каву у склянку, говорила так, ніби ніякої війни взагалі не було на світі.

— Як ви тут опинилися? — різко запитала Соколова.

— Зараз вам найголовніше — одужати, — не відповіла на запитання Берг, — а всі принципові питання ми з вами вирішимо потім, коли ви остаточно очуняєте.

— Я хочу знати, ворог ви мені чи друг?

— Це питання ви будете вирішувати, коли одужаєте, — сміялася Берг. — Пийте, це добра кава, ви дуже виголодалися, і щось істотніше вам можна буде дати тоді, коли ви звикнете до їжі. Прошу.

Ще нічого не в силі збагнути, Віра Михайлівна випила каву, і втома знову поборола її; очі самі заплющилися, переможені глибоким сном.

Генерал сидів за широким письмовим столом і уважно розглядав свого співбесідника. Штори на вікнах було опущено. Настільна лампа, прикрита темним абажуром, освітлювала лише частину столу. Величезний кабінет тонув у темряві, і тільки на просторому полірованому столі лежало ясне коло світла.

Інженер Генрі Кервуд теж дивився на генерала Старка. Він про нього вже чимало чув, але бачив уперше. Він знав, що генерал відає авіаційним озброєнням Америки. Про інші сторони діяльності генерала Старка інженерові нічого не було відомо. З цікавістю він чекав початку ділової розмови. А генерал не поспішав говорити, він