Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Вже про це думаю, тьотю, — сказав він.

— І щось є? — ожила тітка, аж очі в неї засвітилися.

— Ще непевно, — мовив він. — Але гадаю, що є.

Це була правда лишень часткова, бо там, у великому місті, звідки приїхав, у нього зав’язалася невелика історія, не подібна до інших. Не було то короткочасне захоплення на сексуальній основі, яке швидко запалювалось і так само згоряло, не залишаючи після себе й попелу, була то тонка і поки що ілюзорна симпатія, здається, наобічпільна, але предмет симпатії замолодий — цього Станіслав і страшився. Біда в тому, що дійшлі жінки його не захоплювали, ними можна було тільки покористуватися, і то з тієї причини, що душевно вони опростились і втратили поезію, якою ще володіють дівчата. Значило тут і те, що образ його першого кохання в ньому не старів, недаремно він не пов’язувався із живим об’єктом, тобто теперішньою Леонідою. Вона ж бо також постаріла, втратила поезію, чуттєво опростилась, а її уявний образ з минулих днів залишився. Йому доводилося читати, що так сталося і в Тараса Шевченка, великому поетові не повелося з коханням у юності, отож опісля зупиняв свій позир і увагу тільки на юних істотах протилежної статі. Але в тому був свій дисонанс, вікова невідповідність, — ось чому Шевченко так і не одружився. Ось чому і в нього виникав острах, коли думав про предмет своєї симпатії; вони сходилися з дівчиною повільно, обережно: вона зі страху перед його іменем та славою, а він перед її молодістю. Але це була дівчина серйозна, не з тих легковажних повійниць, які летіли на ім’я та славу, як нетлі на вогонь чи мухи на мед, і не з тих, як він гадав, авантюрниць, які маститого чоловіка хотіли здобути корисливо. До речі, дівчина анітрохи не схожа на Леоніду, і це ще один момент, котрий і відстрашував, а водночас приваблював його. Але думав про неї все частіше, і під час кількох останніх концертів відчував не лише присутність рідного дому, саду, тіточок, але і її, — того він тітці Настуні не сказав, але вона по-жіночому це відчула; незважаючи на свою зовнішню огрубілість і зануреність у світ домашніх проблем, тітка часом вражала тонкістю своїх відчувань.

— Ми щодо тебе ніколи не бували набридливі, — сказала вона. — Але одного чекаємо: щоб ти одружився. І вимога в нас одна: запросиш усіх нас на весілля. Навряд чи підійдемо до твого товариства, одначе мусиш перетерпіти.

Тітка в своїх судженнях була пряма і трохи жорстка, зрештою, це її достойність — не вада.

— Таж звісно! — засміявся Станіслав. — Аби тільки те весілля відбулось.

— Усе від тебе залежить. Маєш тямити: в людини є обов’язки перед своїм родом, — так само категорично сказала Настуся. — А ти остання наша надія…

Це теж була правда. Точно й відверто висловлена, про це давно відав і сам. Знав і розумів, але поки що нічого не виходило. Адже йому не просто треба було завести родину, але й не помилитися, — того вимагала ота нещадна його повелителька — Муза. Отже, вибраниця мала бути не лише дітонароджуваним суб’єктом, а так само улягти її волі та повелінню. В цьому, здається, й лежала вся проблема.

Тітка допалила сигарету аж до фільтру.

— Чудово! — сказала, розглядаючи фільтр. — Це напевне дорогі сигарети?

— Не найдешевші, — усміхнувся він.

— Балуєш нас, — мовила тітка і всунула недопалка до кишені хвартуха. — Нічого тіткам про сигарети не кажи! — повторила.

Знав, що тітки, одержавши індивідуальні подарунки, потім показуватимуть їх одна одній, не витримають, щоб не похвалитися й перед Станіславом, що відають, які він давав дарунки іншим, але дещо кожна з них ховала і в секреті — те, що торкалося недозволених слабкостей. «В жінці ніколи не зникає дитина», — думав не раз, і це, здається, була аксіома, що стосувалася однаковою мірою й чоловіків.

Тітка зітхнула, звелася, взяла з ліжка загорнену тканину та сигарети.

— Набалакала сім мішків вовни, — сказала трохи ніяково. — Але тепер і справді легше стало. Вибач!

— Радий зробити вам приємне, тьотю!

— О, приємне! — трохи патетично озвалася тітка. — Скільки його в житті є! Ти — це наша найбільша приємність. Тільки не задирай носа!

— О вже ні! — відказав сміючись Станіслав. — Бо і цей дім, і ви — найбільша приємність і для мене.

Позирнула на нього, ніби перевіряючи, чи каже правду, тоді різко підійшла, поцілувала його в лоба, як дитину, а тоді, так само різко і не маючи змоги стримати свого зворушення, вийшла геть, голосно пристукнувши дверима.

Сидів у тиші, яка настала після того, як тітка Настуся спустилась униз по рипливих сходах; потім устав, розчинив вікно, щоб вивітрити дим, що його вони накадили з тіткою, — побачив під вікном розлите море жасмину, і очі його знову зупинилися на горбі, де росла акація і березовий гайок і де так само розливався білий цвіт. Під горбом текла не видна звідсіля ріка, і все це стало болюче знайоме та єдино неповторне. Знову сів на стільця, заплющився, і йому явився з темені, як у вірші Лесі Українки (прочитав його випадково й уразився), «суворий Дант, вигнанець флорентійський», той, що знайшов свої пісні «в містичнім темнім лісі серед хаосу дивовижних марищ». Станіслав так виразно побачив його, з суворим, орлиним профілем, з міцно стиснутими вустами — один із тих, хто не належав собі, а лишень тому «хаосу дивовижних марищ», щоб із хаосу витворити «квітки барвисті вічні» свого мистецтва. І, виявляється, цей суворий геній був настільки слабкий та вразливий, що несподівано і неймовірно вразився усмішкою вродливої Беатріче Портінарі, отже, і йому, тому, що творив величаві безсмертні картини, теж треба було усмішки істоти, яка, крім швидкоплинної вроди, нічим не відзначалася, тобто була чимось цілком пересічним, а може, й по-дівочому дурненькою. «Чому це так?» —