Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Вибачайте, па­но­ве! - гук­нув Ко­лiс­ник, низько вклоня­ю­чись i да­ючи оз­на­ку, що обiд скiн­чив­ся. - Мо­же, що не так бу­ло, як слiд. Мо­же, ко­му не вго­див чим. Ви­бач­те, спа­си­бi вам!

Стульцi за­гур­ча­ли. Всi пiд­ня­ли­ся i ки­ну­ли­ся дя­ку­ва­ти Ко­лiс­ни­ка. Хто та­ки ви­мов­ляв ви­раз­но дя­ку, у дру­гих язик не по­вер­тав­ся, i во­ни дя­ку­ва­ли по­цi­лун­ка­ми, тре­тi тiльки хи­та­ли­ся, трi­па­ючи за ру­ку.

- Попрошу вас, па­но­ве, по­ти при­бе­руть тут, у дру­гу ха­ту по­ку­ри­ти.

Друга ха­та, прос­то­ра, як i сто­ло­ва, з м'якою ме­бел­лю, при­вiт­но ус­мiх­ну­ла­ся до гос­тей, ко­ли ту­ди роз­чи­ни­ли две­рi. Ту­ди пе­рей­шли усi i ки­ну­лись на па­пi­ро­си, ци­гар­ки, що у штуч­них ящи­ках сто­яли на сто­лi. Усi усi­ли­ся i за­ди­мi­ли. Че­рез хви­ли­ну вiд ди­му вi­кон не ста­ло вид­но, се­ред тих хмар чув­ся при­хильний го­мiн, ре­гiт, а з сто­ло­вої доносило­ся ­гар­чан­ня сто­лiв, бряз­кiт по­су­ди, що уби­ра­ли ла­кеї.

- Може, хто пу­леч­ку зiб'є або на по­ту­ху ста­кан­чик-дру­гий пун­шу вип'є? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

Багато зра­зу схо­пи­ло­ся i зак­ри­ча­ли:

- У єра­лаш! пре­фе­ранс! вiнт! ба­ка­ра! - Сто­ли зно­ву загул­и, i гос­тi, роз­бив­шись на не­ве­лич­кi куп­ки, роз­сi­ли­ся рiза­тись у кар­ти. Ло­ша­ков зiб­рав­ся до­до­му.

- Ваше пре­вос­хо­ди­тельство! А мо­же б, i ви у кар­точ­ки? - спи­тав Ко­лiс­ник.

- Вы же зна­ете, что я враг кар­там. Я чувст­вую ус­та­лость, - ска­зав Ло­ша­ков, про­ща­ючись, i пi­шов.

Колiсник по­тяг­ся за ним, щось на хо­ду го­во­ря­чи. У кори­дорi вiн зос­та­но­вив Ло­ша­ко­ва.

- Ваше пре­вос­хо­ди­тельство! - обiз­вав вiн зно­ву йо­го. - А мо­же б, ви тро­хи спо­чи­ли? Та то­дi вже i ве­чо­рок з на­ми про­ве­ли. Я вам хат­ку та­ку приб­рав - i му­ха там не за­му­тить спо­кою.

Лошаков пос­то­яв, по­ду­мав.

- Нет, - од­ка­зав вiн.

- Ну, хоч по­ди­вiться. Ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! На од­ну хви­ли­ну. По­ди­виться ж мож­на, у грiх не впа­де­те. Тiльки по­ди­виться.

I тро­хи пiд­пив­шо­го Ло­ша­ко­ва вiн узяв пiд ру­ку i по­вiв ко­ри­до­ром. Аж на са­мо­му кiн­цi, геть у глу­хо­му кут­ку вiн ткнув но­гою у две­рi й увiв Ло­ша­ко­ва у не­ве­лич­ку пиш­но на­ряд­ну ха­ту. Вiк­на її ви­хо­ди­ли як­раз у са­док, i широко­листi клен­ки та пиш­нi ли­пи заг­ля­да­ли тро­хи не в розчин­енi шиб­ки. Ти­хий вi­те­рок хо­див по ха­тi, про­хо­ло­да зелен­ою тiн­ню ок­ри­ва­ла її. Не­ве­лич­ка ха­точ­ка роз­би­та бу­ла над­воє зе­ле­ним по­ло­гом. Ко­лiс­ник пiд­вiв Ло­ша­ко­ва i Зра­зу од­крив по­лог. Звiд­ти, не­на­че ла­соч­ка, ви­пурх­ну­ла пиш­но роз­ряджена Хрис­тя i ма­ла бу­ла прос­ко­чи­ти.

- Стой! - гук­нув Ло­ша­ков, за­по­пав­ши її у свої обiй­ми.. Ко­лiс­ник зак­рив по­лог i на пальчи­ках вий­шов з ха­ти, зачи­нивши за со­бою две­рi.

Сонце бу­ло на вза­хо­дi. Йо­го яс­нi стя­ги, ро­зiс­лав­шись по зем­лi, об­ли­ва­ли її ро­же­вим сяй­вом. У ха­тi не си­дi­ло­ся. Тяг­ло у са­док, на свi­жу про­хо­ло­ду. Ко­лiс­ни­ко­вi гос­тi все один по од­но­му роз­хо­ди­ли­ся. Хто до­до­му спо­чи­ти, хто прогуля­тися. Зос­тав­ся тiльки Про­цен­ко та Ру­бець. З ни­ми, як з дав­нi­ми своїми знай­оми­ми, си­дiв Ко­лiс­ник i кру­жав. Про­ценко по­тя­гу­вав ста­ре сма­ко­ви­те вин­це, Ру­бець смакув­ав кру­тий та со­лод­кий чай, як звав Ко­лiс­ник пунш, а сам ха­зяїн тяг сiр­ка за хвiст. Про­цен­ко був, як стi­на, бi­лий i бо­жевiльне роз­во­див по бо­ках очи­ма. Вiн то по­чи­нав зви­сока роз­мо­ву, то, зра­зу рву­чи її, пе­ре­во­див на жар­ти. Ру­бець, увесь у пля­мах, чер­во­них з бi­ли­ми, ма­хав ру­кою та хи­тав го­ло­вою. Ко­лiс­ник, чер­во­ний, як стиг­лий ка­вун або печен­ий рак, Знай, при­ши­вав квiт­ки то то­му, то дру­го­му, перек­идаючи чар­ку за чар­кою. Вiн пив i за здо­ров'я гос­тей, i за здо­ров'я жi­нок їх i ма­лої дiт­во­ри. Здається, не бу­ло кiн­ця-краю тим здра­ви­цям, не бу­ло кiн­ця-краю ви­пи­ван­ню.

- Ох-хо-хо, - якось нат­ра­пив­ши хви­ли­ну, ко­ли умовк Ко­лiс­ник, зiтх­нув Про­цен­ко. - Ось не­за­ба­ром i соб­ра­нiє.

- Начхати на йо­го! - крик­нув Ко­лiс­ник. - Хо­че­те, я вам звiр­ка по­ка­жу?

- Якого звiр­ка?

- Самого як є за­морсько­го. Хо­дi­мо.

I вiн, заб­рав­ши пiд ру­ки Про­цен­ка i Руб­ця, по­тяг їх за со­бою.

Не са­ма ж я йду,

А ве­дуть ме­не…

Приспiвуючи, iшов Ко­лiс­ник ко­ри­до­ром. Ось вiн пхнув од­нi две­рi, кот­рi з грю­ком роз­чи­ни­ли­ся до п'ятки, да­лi дру­гi i од­ним ма­хом упх­нув Про­цен­ка i Руб­ця у не­ве­лич­ку ха­ти­ну. Сон­це, прок­рав­шись крiзь гус­ту лист­ву зо­ло­ти­ми вiх­тя­ми, розс­те­ли­ло­ся на стi­нах, по до­лiв­цi. Яс­на дов­га стя­га трi­па­ла­ся над пом'ятою кро­ват­тю, по­лог над кот­рою був вiд­ки­ну­тий. Пос­тiль зiм'ята, а на пос­те­лi в од­них со­рочках ле­жа­ли Ло­ша­ков i Хрис­тя. Вiн гост­ро ди­вив­ся на нез­най­омих, а во­на, при­гор­нув­шись до Ло­ша­ко­ва, лу­ка­во зо­ри­ла своїми яс­ни­ми очи­ма.

- Что вам? Че­го вы? - гук­нув Ло­ша­ков, див­ля­чись, що увi­й­шов­шi, мов уко­па­нi, сто­яли у по­ро­га.

Вiд Ло­ша­ко­во­го кри­ку во­ни бу­ли по­да­ли­ся на­зад до две­рей. Две­рi за­чи­не­нi, i хтось їх при­дер­жу­вав. Про­цен­ко по­стукав.

- А що, ба­чи­ли? Вiд­чи­ня­ти две­рi? - ска­зав Ко­лiс­ник. Очi йо­го стрi­ли­ся з гост­рим пог­ля­дом Ло­ша­ко­ва.

- Ох, ви­бач­те, ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! Це ми прий­шли по­ди­ви­ти­ся, чи вам доб­ре спа­ти. Це мої хо­ро­шi знай­омi, зем­ля­ки, не бiй­те­ся нi­чо­го, - до­да­вав вiн, ука­зу­ючи на Про­ценка i Руб­ця, кот­рi, мов зай­цi, мет­ну­ли­ся чим­дуж у розчи­ненi две­рi. - Ви­бач­те, бо­га ра­ди! - ук­ло­нив­шись, ска­зав вiн, ви­хо­дя­чи i за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

- А шо, ба­чи­ли звi­ра?- спи­тав Ко­лiс­ник.

- Ох! Кос­тян­тин Пет­ро­вич, Кос­тян­тин Пет­ро­вич! Грi­ха ти не боїшся, - ка­зав, хи­та­ючи го­ло­вою, Ру­бець.

- Який там грiх, Ан­тон Пет­ро­вич. А ще i в вi­сiм­де­сят…

- А то що за звi­рок з яс­ни­ми очи­ма? - пе­ре­бив йо­го Про­ценко.

- Не пiз­на­ли? Ли­си­ця! нас­то­яща ли­си­ця! Ось пос­тiй­те, ви­рядить во­на вов­чи­ка-бра­ти­ка, са­ма прий­де сю­ди.

- А Ло­ша­ков сей бi­до­вий! - од­но ди­вується Ру­бець. - Який за­мо­ло­ду був, i на ста­рос­тi лiт не по­ка­яв­ся. Жiн­ка… дi­ти… От i хо­ти ти доб­ра.

- А ти, зем­ля­че, не кар­кай, як та во­ро­на. На­ша ха­та скраю: чув - не чув, ба­чив - не ба­чив, - ос­те­рi­гав йо­го Ко­лiс­ник.

- Та я не те. Я не то­го, - пра­ву­вав­ся Ру­бець. - А те, що то­бi, Кос­те, не ми­ну­ти пек­ла: на все ти пi­доб'єш, до всього при­зве­деш.

- Треба ж чимсь гор­ла­то­му па­но­вi пельку затк­ну­ти.

- Ой i го­ло­ва ж твоя ли­ха! Не ми­ну­ти їй Си­бi­ру.

- I там лю­ди! - од­ка­зав Ко­лiс­ник i, мах­нув­ши ру­кою, до­дав: - Да­вай кра­ще вип'ємо! Вип'ємо за здо­ров'я на­ших мо­лодих! Ура! - i, ви­пи­ва­ючи, вiн гу­ко­нув на всi ха­ти.

- Та хто то та­ка? - до­пи­ту­вав­ся Про­цен­ко.

- Ат, не­терп­ля­чий! Пi­дож­ди - сам по­ба­чиш. Своїми очи­ма узд­риш. О! Уже пан i поїхав! - скрик­нув вiн, див­ля­чись у вi­к­но, проз кот­ре пром­чав­ся на