Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Тобі дідусь ключі не дав?

Моє серце робить ривок вперед і боляче б'ється об ребра, повертаючи мене в реальність.

Голос, який я чула у своїх спогадах щовечора, оживає і просочується у вуха. Я нервово сміюсь і демонструю в долоні зв'язку.

- Ти тут, - ледве шепочу замість відповіді.

Скайлер ледь помітно здригається, очі спалахують. Він різко крокує вперед і, обхопивши мене за талію, притискається губами до моїх, наче тільки цього й чекав. Цієї миті я відмираю. Сумка, що висіла на плечі, летить на підлогу, ключі туди ж. Руки самі міцно обплітають його шию, а я починаю сміятися крізь сльози. Він цілує мене. Цілує. Цілує. Довго, голодно. Забираючи моє дихання, яке мені зараз і не потрібне, бо є він.

- Я думала, що ти вступив до університету, - шепочу, відриваючись від нього і гарячково ковзаючи очима по рідних рисах.

Він дуже змінився за ці місяці. Став ще вищим, міцнішим, навіть серйознішим, як мені здається.

- Вступив. У твій.

– Ти ж не хотів туди!

- Це було до того, як ми почали зустрічатися, - каже, опускаючи мене на підлогу. - Заходь давай додому, - вкочує мою валізу в квартиру, а я не можу від нього погляд відвести.

Не вірю. Просто не вірю, що це все відбувається. І Скайлер схоже теж, тому що, зачинивши двері, він відразу притискає мене до себе і пірнає носом у волосся, як робив раніше. Я тремчу, мене трясе, поки він гладить мене, міцно тисне в себе, зминає руками.

- Чому ти не дзвонив мені? - б'ю його в груди, коли нарешті тривога відпускає.

- Вибач, я працював. Не хотів сидіти на шиї у твого діда, тож закопався добряче. Та й плюс трохи боявся.

- Що я тебе забула? – розумію без пояснень.

Знизує плечима.

- Так. Думав краще ось так зустрінуся з тобою і зрозумію все по очах, ніж слухати телефоном, що все в минулому.

- Ні на хвилину, - мотаю головою, знову тицяючись у його губи своїми, - ні на мить я не забувала тебе! А тепер уб'ю! - Переходжу на гарчання, знову б'ючи його в груди долонями, - Я думала, що ти поїхав. Думала, що ми більше не побачимось.

Скайлер сміється та піднімає мене, обхопивши за талію.

- О, ти ще пошкодуєш, що я цього не зробив. Тепер ми житимемо разом.

Божечки, як звучить! Жити разом!

Прокидатися, засипати, разом ходити на навчання. Знаю, що все це не проходитиме гладко, але я дуже хочу цього разом зі Скайлером.

Міцніше притискаюся до нього і жмурюсь, розчиняючись у улюбленому запаху. Тепер все буде інакше.

Нас чекає зовсім новий досвід у житті, який ми проходитимемо разом. Новий етап, від передчуття якого у мене мурашки по спині бігають та живіт спазмом зводить…  На нас чекає дорослий етап!

Кінець