Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

ведмедя. Мало того, що той голівський хлопчина приплентався з двома випасеними бабськими інохідцями у староведмежу дідизну, та ще й явився до старого моцара зі своєю пукавкою, наче перед ним був якийсь ведмежий шмаркач, бур’янник, що волочиться заростями, шукаючи солодких ягід і смачного кваску, мовчазною міною вдає ведмедя. Перш ніж хлопчина Грак встиг щось зметикувати, суворий кудлатий самітник (якому жоден звір, жоден ведмідь не смів навіть показатися на очі) пустився до хлопця. За ведмежим звичаєм пирхнув на нього потужним видихом. І відразу ж пістолет випав Гракові з рук. Старий лісовий мандрівник, добре обізнаний і з людськими породами, відразу здогадався, з ким має справу. Лякаючи підлітка ревом, він гнав його далеко, щоб той покинув заслужену здобич, щоб йому відхотілося бавитися пукалкою і зачіпатися з володарем. Проте він нічого не знав про Чупрея, не знав про нове товариство, яке щойно зібралося і взяло у свої руки пустинну Верховину.

Тепер хлопці гучно вітали молодого Грака, а він сам тільки трохи трясся, трохи плакав з переляку, трохи сміявся від збудження. Потім усі, стоячи колом біля вбитого ведмедя, немало дивувалися його величі та могутній будові. Врешті здерли ведмежу шкіру, вирізали серце і придатні до їжі шматки м’яса, спіймали вцілілого коня, переклали решту запасів і з грізним шумом, з викриками та співами, під звуки флояри побігли до Дмитрового зимівника. Куділь грав на флоярі м’яко і солодко, ніби й не було важкої боротьби з ведмедем, або так сумно, ніби оплакував убитого звіра, ґазду пущі. А Чупрей, подряпаний і густо вкритий синцями, викрикував і співав під гру флояри:

Скільки буде, Василюку, твого товариства?

Ліси відгукувалися незліченними голосами, налякані та здивовані. А відповідав їм співом сам Дмитро, складаючи цю знамениту пісню:

Як у моїй буковинці зеленого листа.

А позаяк Дмитрова мати прислала, що лиш могла, то, прибувши до печери, молодці наїдалися не тільки свіжою, печеною над ватрою ведмежатиною, але й вудженою солониною, тогорічною бриндзою та хлібом-коржем. І густо запивали медом та контрабандною паленкою. На щастя і силу пили гарячу юшку, зварену з ведмежого серця. І розділили між собою папуші, сувої тютюну. Після їди – вже переодягнені – вони танцювали при ватрі, піднімаючи топори і перекидаючись ними. За звичаєм опришків стріляли під час танцю з пістолетів. І тоді Дмитрик роздмухав у них ту іскру, те безстрашне зухвальство, якого не знали люди з сіл і яке в ньому розпалив святий грім. Навчив їх своєї співанки, співанки Гукової. Там вони її співали, там гукали коло баштової ялини на Льодовій, Бабі на високій полонині. І сміялися в лице закам’янілій Попаді, орендарці шибениць.

Гей, Гуки, мої Гуки —

Ми міцні молодці,

Грізні товариші.

Гуки-гультіпаки,

Туди в тан – раз тако —

Кроком – рисі скоком —

Гоя! Валом-бродом.

Відтоді то була їхня пісня, пісня Василюкових молодців – аж до кінця їхніх мандрівок.

Співоче братство

Потім Дмитрик відрядив своїх молодців на чотири сторони світу: одних на Чорногору, других на Писаний Камінь, інших аж до Космача і ген до Рокити, щоб позапалювали на кожній горі по три ватри. І хто здалека – чи то з Підгір’я, чи з Поділля, з угорської, чи з волоської сторони – побачив три великі стовпи диму, вже знав, що то за прадавнім звичаєм збирається новий юнацький рій, нове товариство скликає побратимів та охотників на верхи, закликає до боротьби. Знову вибиралися звідусіль молодики. І такі, що не могли звикнути до панщини, і різні нещасливці, над якими гойдалася шибениця або зависнув гарапник, утікали також із казарм жовніри, які витримали там аж до весни, шукали сховку невдахи з різних станів.

Тієї пам’ятної весни, коли співак Василюк зібрав товариство, раптово знову дали про себе знати опришки. Скрізь, в усіх установах, а найбільше в управлінні цісарських кас, забили тривогу.

Історія нападів Дмитрових ватаг не є докладно відомою та документально підтвердженою, бо кутські акти десь пропали, і їх досі не відшукали. Може, вони у Чернівцях, може, аж у Відні. Але достовірності в тих актах можна було знайти не набагато більше – а може, ще й менше,  – ніж у тому, що переказав Андрійко. Бо не було ще таких гонорових юнаків, настільки гордих і непокірних, як оті Василюкові Гуки. Хоч їх навіть кілька разів ловили, хоч мучили по катівнях вигадливими тортурами, хоч не один заплатив за свою зухвалість життям або каліцтвом, жоден із них навіть не писнув про напади, про товаришів, ані про сховки. Ба, частенько навіть замість свого імені та прізвища вони називали якесь інше, прибране чи придумане. Це всі як один підтверджують. То що ж цікавого може бути в тих актах? Хіба що який-небудь канцелярський щур знайшов би в тому приємність і завдав собі труду порахувати, скільки грошей награбувало Василюкове товариство. Адже всім відомо, що за п’ять років Дмитрик загарбав великі мільйони цісарських гульденів. Відомо також, що, куди б він не ступив, усюди знаходив собі побратимів та приятелів, навіть серед панів, що не мав ворогів, крім мандаторів та урядників. Бо так у своїй недурній голові виважував, щоб нікому ніколи кривди не зробити, щоб ніколи не дозволити ні на кого нападати, лише на цісарські каси. І ще й те, щоб ніколи жодного нападу не робити похапцем, на галай-балай. А думав так довго, сидячи на Льодовій Бабі, блукаючи з рушницею лісами та ярами, слухаючи шум вод, лежачи на полонині та наспівуючи, поки всього детально не обдумав.

Дмитрик створив справжнє товариство, не таке, де кожен робить, що заманеться, сам керує, як заманеться. Товариші відразу збагнули, що їхній ватажко – великий чарівник. Він не тільки чув, як дзвонить святе сонечко, як кличе ріка, але й рушницю мав співочу, яка, коли він спав, усе йому нашіптувала – чи якась звірина надходить, чи неприятель наближається, а ще він відшукав ключ-зілля, перед яким жоден ключ, жоден замок, жодна брама не встоїть. Дехто з юнаків пустував, кепкував і сваволив доти, поки не почув слова громової присяги, що їх промовляв Дмитро. І саме на цю клятву Дмитрик заприсягнув тоді кожного юнака там, на високій полонині, на Льодовій Бабі.

Була чудова погода, безкрає небо аж за Торояґою світилося блакиттю. Не було ні хмаринки. Сонце дивилося на них могутнім оком, вливалося до серця кожному. Не один із них тремтів, коли, повторюючи за Дмитром, кричав до сонечка:

– Збуди грізні струни громові!