Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

лісах, по бутинах, по адвокатах і до контрактів? Щоб він вчив хлопців? Щоб був добрим? Щоб тупцював з вулички на вуличку? Він не головою заробляє, не комбінуванням, а тупцюванням. І після всього цього мені показує, не каже відверто, але показує, отак от навколо через попову кукурудзу, якось так, як цей божевільний Панцьо, що все те, що я роблю, — це лихварство. І квакає до мене так: «Для чого Бог потрібен і кому? Це горілка на шабат і на песах, для власного живота, для приємності. А що з цього людям? Що бідним? Що світові?». А тепер ще кращої затягає, сичить, як смердючий газ з-під землі там, у Чорному Потоці. Ні, він такий, як надутий гусак, що спочатку подзьобає кукурудзу, а потім витягне шию, аби вщипнути. І сичить до мене так: «Добрий Бога не потребує, тільки розбійник». Розбійник! Чуєш? А це він сам якраз добрий розбійник, гірший від тих, що на панів вірмен нападали із тієї ями на Радулі. Ті мене не дістали, навіть не намагалися, а цей мене знищив. Розбійники навіть кращі, бо зухвало підставляють голови під рушниці і під шибениці. А він що? У смердючій вуличці, у ганчір’ї лежить, поміж блощицями, і з-під перини киває пальцем проти Бога. А нехай би переночував одну нічку там на Радулі, на вітрі! То йому б за одну ніч чорне волосся знову посвітліло, то побілів би від страху перед самою ніччю! Гусак надутий, а смердючий боягуз! Коли він був підлітком, я брав його верхи на полонини, показував йому світ з полонин. І показував йому там на Веснарці старого кедра, найвищого, обпаленого громом: «Бачиш, як він сам підставляється?». А він, хоч ще й малюк, відповів розумно: «Так і треба». Ось яким був! А тепер що? Я йому кажу: «Айзику, їдьмо на Веснарку — це наше, це твоє». А він на це квакає: «Це не мій край, це не мій світ». — А який же це його край? його світ? Вулички в Чернівцях? Раніше він любив читати ночами і коли він приїхав, я поставив йому на стіні рухомий ліхтар зі свічкою — такий, як ото лампи на дворі у Криворівні. І поклав на столику книжку про весну. Може загляне, може сама книжка до нього прокричить? І що? Навіть свічку не палив. То хто ж він? Щур з вулички. Просто ніхто.

Йосенько опустив голову, виснажено шепотів:

— Я вже не можу, я був у твого батька, був у того білого Максима на Яворі. А це обидва мовчуни, твій тато гладить вуса і дивиться у стіл, а той білий посміхається, щось слухає, але не мене, і також мовчить. Я хотів піти до старого священика Бурачинського, це жива людина. Але хіба ж я знаю? Підуть дурні плітки, а може й справді той тягне мене до зради?

— Хто той? — перепитав Фока.

Йосенько випалив:

— Чорт! Так не можна говорити, але хай буде: Чорт! Це мій дорогий синочок виганяє мені з-під печінки таке гарне слово, тьху! — Йосенько делікатно сплюнув.

— А до рабинів? — запитав Фока.

— Слухай, ось що мені залишилося, я в такій дірці, у такій пивниці, і що з неї видно? Не лише гульдени і процеси. Як кіт я скачу на дурних хапунів, шахраїв, пияків, суджуся. А це все ні до чого, що ковтну ґульдена, то немов через рани у горлі, що виграю процес, то в животі у мене горить. Мій ребе Нахман давно помер і помер молодим, Пан Бог вберіг його від старості. Моя жінка також молодою померла, а тепер я бачу, що й добре, завчано втекла від плачу до могили. А мені куди втікати? До рабинів, кажеш? Не розуміють, не зрозуміють, один за одним кажуть, що це єресь. Ну і тепер вже й з самої книжки не весною б’є, але докорами і ранами. З усіх сторін докори. Не вдалося — нічого. — І його голос затремтів, задихнувся, замовк.

— І що ж далі? — прошепотів Фока.

Йосенько також шепотів:

— Послухай, там у Нахмана є таке слово, одна така хвіртка, що треба хоч раз в житті комусь все розповісти, перепрошую, але навіть про те, що в ліжку з власною жінкою. Щоб народитися наново, щоб прийшла весна. Розумієш?

Фока прошепотів:

— Сповідь.

Йосенько цикнув:

— Власне! тому для тих, це єресь, але це ніяка не єресь, борони Боже, це саме серце. Я хочу правди, тільки правди. Ви, мабуть, гадаєте, що я перед вами запопадливий, бо ви, Фока Шумеїв, такий самий дідич, як із Ясенова, як з Криворівні, і не гірший від пані княгині зі Станіславова. А може ви гадаєте, що тому, що ви зараз обертаєте великими тисячами? Це трохи правда, я не заперечую, бо я бачу, що ви вмієте працювати, а не лише танцювати і чемно розмовляти. Але не про це йдеться, я вже давно собі вас пригледів.

— Йосеньку, — обурився Фока, — ти старший від мене на тридцять років, з дитинства кажеш мені «ти», а зараз ні з того, ні з сього: «ви»?

Йосенько пожвавився, захлинався:

— Потім я знову казатиму — ти, але зараз — ви, бо потребую старшого, такого, руками котрого я подаю Богові.

Фока зірвався:

— Чоловіче. Де ж я до цього? Це несамовито.

Йосенько благально прошепотів:

— Заспокойся, заспокойтеся, рятуйте, я все скажу.

Фока розглянувся навколо, підсунувся до Йосенька, буркнув:

— Говоріть.

Йосенько говорив:

— Ви людина! Ви вищий і тому старший, і я хочу через ваші руки передати на руки Весни. Слухайте, від коли те пекло з сином, то я пригадав собі, що нам заповідав перший богомольний єврей, котрий прийшов у гори, Єкелє Простак, той з Ясенова: що там на Радулі, де закінчується ліс, є таке місце, ущелина поміж скелями, а на стінах грубий мох, так неначе дім із каменю і моху. І там пізніше були засідки. І там весною раз щось кричить з дерев, а раз чути розмови…

— Вірмен, убитих старим Мандатом?

— Різне, там весною зустрічаються голоси. Знаєте, це так, як пройти повз когось, а від нього затягне димом з люльки, або цибулею. І там я почув минулої весни чіткі розмови. І тепер я їздив знову, щоб послухати, але не вдалося.

— Вже не чути?

— Тільки розірвані крики, бо я не почув голосів, — Йосенько зупинився, говорив повільніше: — тобто я не цікавився, не шукав, як почути. А там тієї весни я виразно чув, як Мати Месії розмовляла зі своїм сином,