Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

— Будеш викобениваться і грубити?

— Так, — прикушую губу й охаю, коли він знову шльопає мене. Тепер трохи розмашистіше, але легше.

Невагомою всю себе відчуваю. Де немає жодних турбот, жодних проблем, жодної напруги...

— Вася, — стогну, — ти... ти ще раз...

Він заціловує мені щоку, і гарненько п'ятірнею до іншої сідниці прикладається. Трясе мене, ніби усе заклинило. Поверхня трюмо змокла під моєю долонею. Стояк треться об місце ляпаса.

— Слухатимешся мене? — гортанно заводить Кулак.

— Н-ні!

Два смачних ляпаси — як вогнем по моїй свідомості. Намагаюся випростатися. Хочу всім тілом до Васі притиснутися. Він дозволяє, і знову гладить відмітини. Підлоги під ногами не відчуваю.

Коли запускає руку мені між стегон і матюкається, я зовсім уже нерозумно охаю. Судомні пальці смикають кілька разів між моїми губами. Від вульгарних, непристойних звуків я спалахую і...

... втрачаю контроль, наче в польоті мене прокручує. Розбиваюся геть блискавично. Скулю і задихаюся одночасно. Він мене міцно тримає. Міцно до себе притискає, глухо-глухо, ніби втиснути в себе вирішив назавжди. Моя плоть пульсує під подушечками пальців. Усе ще труся об його щедру руку.

Тільки з Васею можу таке пережити. Хочу... все йому дозволити. Бачити мене такою. Кожною клітинкою відчуваю його захоплення.

Він мене на себе звалює, і на ліжко нас закидає. По покривалу одразу перекочуємося. Усю мене поцілунками обсипає, мені навіть доводиться з ним боротися, настільки ніжна увага нестерпна.

— Васю, не чекай, швидше...

Сама ерекцію в себе направляю, і він проникає на всю довжину відразу. Зустрічаємося махами, як недосвідчені підлітки, все невпопад. Потім він ритм бере, а я назад голову відкидаю.

— Маленька моя розумниця, — заводить він застудженим голосом. — Ось так. Зараз ще голосніше будеш. Я тебе кохати до ранку буду, давай.

Барахтаюся, ніби під спиною штормові води. Коли голову намагаюся підняти, то шия більше трьох миттєвостей не витримує. Кінчаю на члені з пронизливим писком, і від сорому готова потонути в невидимих водних глибинах позаду.

Вранці прокидаюся важко. Вася вже не спить, знайшов якими папірцями частину столу завалити. Отримую каву в ліжко, що не може не тішити. А ще наполегливий, допитливий погляд.

— Ти вчора чотири рази кінчила.

Господи! Що за дитячий садок і паскудність одночасно.

І ще серед білого дня. Уже одинадцята година, виявляється, кошмар.

Добрий ранок, називається.

— Васю, — пихкаю я, — не міг би ти... повагу до мене виявити?

— А в чому не повага? — одразу похмурішає. — Вночі ти повагу на всю округу приймала.

Буравлю поглядом дикуна, і не можу злитися. Подобається, що він навіть радісним виглядав. Сидів-рахував мабуть. Ех, хотіла б, щоб і для мене все так просто сприймалося.

— Мені сподобалося, — невпевнено кажу, — дуже.

Він мене тепер підозріло розглядає.

— А тобі? — не витримую я. Ну чому не можна здогадатися, що я теж хочу почути конкретну

оцінку. Позитивну!

Кулак каву мою допиває і годинник на руку одягає. Йому його явно хтось подарував у вигляді "респекту". Думаю, він не в курсі, що цей годинник дорожчий, ніж моя квартира, і взагалі належить до лімітованої колекції.

— Прям не знаю що сказати, Алісо. Я в сонетах не майстер. Іди сюди, я тобі на вушко розкладу.

Дивимося одне на одного. Розлютившись не на жарт, я сідаю на ліжку, а потім роздратовано повзу. Кулак стоїть біля краю ліжка.

Він із мене простирадло здирає, коли доповзаю! Нахабнішого бика просто не знайти.

Пронирливо цілує низ живота. І до того, як я відштовхну хама, реально мені на вухо промовляє:

— Люблю тебе я, маленька моя. Буду скиглити й об ногу тертимуся, якщо не даси ще. Зійде за "подобається"?

Вася тепер постійно це говорить. Що любить мене. Так... легко. Ніби найочевидніша річ на світі.

Відтоді, як він сказав ці слова. За мене взагалі тепер думає тільки моє серце. Нічого не можу із собою вдіяти, пташкою себе відчуваю, що перший раз крила в повітрі розправила — і вийшло, то й полетіла!

Хапаю дурня за майку і до себе тягну. Але заглядаю в очі як є: немає в мені бравади і впевненості. Він невідривно розглядає мене і проводить по моєму волоссю долонею неспішно.

— Гарна така... — шепоче. — Чому сумна?

— Я не сумна, — відстороняюся, але Кулак мене підхоплює, на вазі утримуючи, — переживань... багато. Не знаю, що ти думаєш. Про мене. Про... усе.

— А що я думати можу. У тебе по стегнах текло. Що тут думати-то. Хочу ще. Прям багато. І як завгодно. Це типу, — примружується він, — якщо мені відшльопати даєш себе раком, то я поважати менше стану. Або що? Ну хочеш, ти мене відшльопаєш.

І чіпляє ротом мій сосок, ще й зализує його.

— Вася, — вимучую я із себе суворий тон, і відразу ж сміюся, — зараз розмова серйозна!

— Я зайнятий, — бурмоче він.