Читати книгу - "Таємна історія"

Прокинувшись, я вже знав, що його сьогодні знайдуть. Знав це своїм нутром від моменту, як поглянув у вікно на рябий та муругий сніг, клапті болота з травою, і всюди лунало «крап-крап-крап».

Видався один із тих містичних, гнітючих днів, які інколи траплялися в Гемпдені, де гори, насунувшись на обрій, зникали, огорнуті туманом, і весь світ набував якоїсь небезпечної легкості та порожності. Блукаючи студмістечком, чвакаючи по розкислій траві, можна було відчути, ніби ти втрапив на Олімп, у Вальгаллу чи якийсь покинутий захмарний край; усі відомі віхи — вежа з годинником і будинки — пливли в повітрі, немов спогади з минулого життя, відособлені та відірвані в молочній імлі.

Мжичка й вологість. Трапезна пропахла вогким одягом, потонувши в темних та приглушених кольорах. Я знайшов Генрі й Каміллу нагорі, за столом біля вікна з повною попільничкою між ними. Камілла сперлася підборіддям на руку, затиснувши сигарету, що жевріла між її заляпаних чорнилами пальців.

Головна зала їдальні займала другий поверх у сучасній прибудові, що нависала над розвантажувальною платформою транспортного двору. З трьох боків нас оточували велетенські, заляпані дощем шибки сірого відтінку, через що день здавався похмурішим, ніж насправді, тому нам відкривався чудовий краєвид на саму платформу, де з раннього ранку вже чекали фури з маслом та яйцями, а також на блискучу чорну дорогу, що в’юнилася між деревами та зникала в паволоці, за якою десь там був Північний Гемпден.

На обід подавали томатний суп та каву зі знежиреним молоком, бо звичайне скінчилося. Дощ лопотів по дзеркальному склу шибок. Генрі сидів неуважний. Минулого вечора до нього знову приходили агенти ФБР (навіщо, не пояснив), і зараз він, не вгаваючи, впівголоса теревенив про «Іліон» Шліманна[183], поклавши великі квадратні долоні на край стола, ніби той насправді був дошкою для спіритичного сеансу. Коли ми взимку жили разом із ним, то він міг годинами вести такі от дидактичні монологи, педантично та напрочуд точно переповідаючи те, що знав, із неквапливим ступором загіпнотизованої людини. Генрі говорив про розкопки пагорба Гіссарлик. «Моторошного місця, проклятого місця», — замріяним голосом торочив він. Про міста, поховані одне під одним, про міста, зруйновані та спалені, де цегла спеклася на скло… Про моторошне місце, відсторонено мовив він, прокляте місце, з кублиськами крихітних коричневих гадюк, яких греки називали ἀντήλιον, і тисячами маленьких совиноголових богів смерті (точніше, богинь, оскільки це були огидні прототипи Афіни), котрі фанатично витріщалися на читача з гравюр.

Не знаю, де пропадав Френсіс, а про Чарльза сенсу питати не було. Минулого вечора я доправив його додому на таксі, допоміг піднятися у квартиру та лягти в ліжко, де, судячи з кондицій, у яких він тоді перебував, Чарльз лишався й тепер. На тарілці перед Каміллою лежали два бутерброди, загорнуті в серветки: один із сирковою масою, другий — із мармеладом. Коли я привіз Чарльза додому, її у квартирі не було, а зараз вона й сама мала вигляд, ніби щойно вибралася з ліжка: розкуйовджена, без помади на губах, у сірому вовняному светрі, що мав задовгі, як для неї, рукави. Від її сигарети віявся димок кольору неба надворі. Мокрим асфальтом із міста насувалася крихітна цятка автомобіля, вдалині він петляв чорними поворотами дороги та більшав із кожною секундою.

Було пізно. Скінчився обід, люди розходилися. Скрючений, буркітливий від утоми дід-прибиральник помалу чвалав зі шваброю та відром, розхлюпуючи воду на підлогу біля холодильника з напоями.

Камілла не зводила погляду з вікна. Раптом у неї округлились очі. Вона повільно, зачудовано підняла голову, а тоді встала зі стільця, вигинаючи шию.

Я теж це побачив і підстрибнув зі свого місця. Одразу під нами зупинилася карета швидкої. Переслідувані зграєю фотографів, двоє санітарів, нахиливши голови проти дощу, пробігли з ношами. На них лежала прикрита простирадлом фігура, але перш ніж вони встигли пропхнути її в подвійні дверцята (повільно й невимушено, ніби хліб у піч) та грюкнути ними, я встигнув роздивитися десять-пятнадцять сантиметрів жовтого дощовика, який визирав із-під неї.

Далекі крики внизу Трапезної; гупання дверей, наростання шуму й галасу, гучні голоси й чіткий на їхньому фоні хриплий скрик:

— Він живий?

Генрі набрав багато повітря в груди. Потім заплющив очі, різко видихнув і, приклавши руку до серця, відкинувся на спинку стільця, немов його підстрелили.

* * *

Ось що сталося.

Близько пів на другу у вівторок Голлі Ґолдсміт, вісімнадцятирічна першокурсниця з міста Таос, штат Нью-Мексико, зібралася вигуляти свого золотистого ретривера Майло.

Голлі вивчала сучасну хореографію, знала про пошуки Банні, але, як і більшість її однолітків, участі в них не брала, скориставшись позачерговими канікулами для того, щоб відіспатися та підготуватися до контрольних. Цілком природно, що вона не збиралася гуляти поблизу пошукових партій. Тому вирішила відвести Майло подалі, за тенісні корти в напрямку ущелини, оскільки ту частину вже прочесали позавчора, а собаці там дуже подобалося.

Ось що розповіла Голлі:

— Коли ми повністю вийшли зі студмістечка, то я зняла з Майло повідець, щоб він міг досхочу побігати. Йому це до вподоби…

І я просто там стояла [на кручі] й чекала на нього. А він гайнув через край униз і бігав та гавкав. Усе як завжди. Того дня ми забули вдома тенісний м’ячик. Мені здавалося, він лежить у мене в кишені, але його там не виявилося, тому я назбирала різних паличок, щоб йому покидати. Але, повернувшись на кручу, я побачила, як він щось торсає з боку в бік. Я його погукала, але він мене не послухався. Мабуть, подумала я, кролика зловив чи що…

Мабуть, Майло його розкопав, голову і його… груди, здається… мені погано було видно. Але увагу я звернула на окуляри… дужка яких спала з одного [вуха] і теліпалася туди-сюди, наче… так, будь ласка… лизав його обличчя… мені на якусь мить здалося, що він [нерозбірливо]…

Ми втрьох збігли сходами вниз (роззявлені роти прибиральників, кухарів, що повитикалися з кухні, буфетниць у сестринських кофтах, що позвішувалися на балюстраді), повз кафетерій, поштове відділення, де навіть дама-оператор у рудій перуці відірвалася від комутатора, покинула свій плед і різнокольорову пряжу та стала на порозі, не випускаючи з рук зжужмлену серветку та допитливо проводжаючи нас поглядом, коли ми неслися холом до вестибюля Трапезної, в якому зібрався натовп похмурих поліцейських разом із шерифом, лісником, охороною університету, невідомою нам зарюмсаною дівчиною та якимсь фотографом. Усі говорили хором, аж доки хтось не підвів на нас погляд і не гукнув:

— Агов!