Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- У тебе поїсти що-небудь є? - запитав Кирило, явно бажаючи не продовжувати участь в цій ніяковій бесіді. Потім так не отримавши відповіді пішов на кухню. І що, на цьому розмову закінчено?!

- А ви, - подивилася на Дем’янова старшого, - що ви про це знаєте?

- Ну, - чоловік зам'явся, - раніше таке теж бувало, щоправда, лише доти, доки вовчиця не знайде собі пару.

- Вовчиця? Я ж не така, як ви... - хоч і намагалася, але огиду приховати не вийшло.

- Але пахнеш ти зовсім як ми, - відповів Іван і тут же відступаючи на кухню під моїм тяжким поглядом. Він щось від мене приховує, я то його знаю. Оглянулась, решта теж натягнули посмішки

- Чому? - знову повторила я своє запитання дня.

- Хто знає, може, ти скоро перейдеш, - запропонував Дем’янів.

- Я? – вирвалось у мене перелякане.

Щось слабо собі представляю себе волохатою, з хвостом, що виє на місяць. Мене зараз вирве! Адже якщо я перейду, то доведеться плазувати, як інші, перед цим білявим садистом. Від жаху все тіло затремтіло, я обняла себе, бажаючи себе заспокоїти.

- Почекай, то ти все це робив через мій запах? - запитала, згадавши про білявого.

Він подивився на мене, я на нього. І так пів хвилини напруженої тиші.

- Ні.

І як мені це розуміти? Що "ні"? Що це все означає взагалі?! Може треба запитати навпростець: "Ти хотів мене поцілувати, бо я пахла"? Як же це погано звучить. Та ще й при його батьках. Сидить, дивиться на мене з таким серйозним виглядом, що мені навіть страшно.

- Треба переодягнутися, - після довгої паузи вирішила вдавати, що цього питання не було. Зайшла до своєї кімнати, слідом увійшла Марго.

- Ви такі милі, - усміхаючись, промовила жінка, прикриваючи двері. – Рада, що за місяць ви так зблизились.

У мене вирвався смішок, але я вирішила не звертати уваги, відчинила дверцята шафи й дістала речі, щоб переодягнутися. Сховалася за дверцятами шафи та насилу зняла халат, борючись зі соромом.

- О, Господи, - скрикнула Марго.

- Можна без коментарів? – закотила очі, продовжуючи переодягатись. Вона дивиться на мене так, що на потилиці від погляду свербить.

- Хто тебе так побив? Це ж не мій син, правда? – шепотом спитала вона, прикриваючи рукою рота.

Цікаво, вона за мене хвилюється, чи через Кая? Хоча дурне запитання, звісно ж, через нього. Усі мами однакові, всі вважають, що її дитина найкраща і до останнього захищають. Як моя мама, коли ми з Іваном щось не поділимо. Марго схопила мене за руку і зупинила, не даючи вдягнутись.

- Дівчинко, скажи мені, хто це зробив? – тепер вона не шептала, її голос прозвучав дуже голосно і трохи налякав мене своєю інтонацією. Мені навіть стало цікаво, чи не заросте хутром ця жінка і чи не нападе на мене? Утім, мені начебто казала, що звичайна людина. Тепер зрозуміло, звідки в Кая такий нестерпний характер, погане виховання мами.

- Відпустіть, - подивилася жінці прямо в очі, щоб присоромити, або налякати її наказовим тоном. Може, я б і вирвала руку з її хватки, якби не плече.

- Поки не розкажеш, що трапилося, не відпущу! Кай мені нічого ніколи не розповідає, інші кажуть, що нічого не знають. Скажи мені! - на прохання не схоже, так батьки питають у дітей де вони шлялись цілу ніч. Наче вона злиться на мене і водночас переживає і боїться. Так давно за мене ніхто не переживав, наче в минулому житті, коли у мами ще не було рецидиву хвороби.

- Учора ввечері дещо сталося, - прикрила очі, присівши на ліжко.

- Не бійся, сонечко, - вона присіла рядом й взяла мене за руку, нагадавши про маму. Коли я була маленька, вона обнімала мене і я їй розказувала все-все, щоб мене не хвилювало. Тепер же, коли я її обнімаю, замість спокою відчуваю пустоту, гнітючу, від якої тяжко дихати. Спокою в моєму житті давно уже не має.

- Все буде добре, - говорить Марго пригорнувши мене до грудей, а у мене в спогадах так говорить мама. Я скучаю по ній, але навіть якщо буду рядом, вона мене не зрозуміє, не підтримає. Завжди одна у своїх переживаннях, хоча здавалось би натовп поруч.

- Тихо – тихо, - Поплескала мене по спині Марго, мене окутало в солодкий запах її духів, так що я вибралась з обіймів і витерла лице від не проханих сліз.

- Кай тут ні причім, - сказала, намагаючись вирівняти голос і не дивитись на жінку. – Він звісно, козел, але справа на цей раз не в ньому.

Збрехала, звісно, навіть не знаю чому.

- Правда? - з надією перепитала жінка, повіривши у мою брехню. Якщо я обвинувачу у всьому її сина, то це мало що буде брехнею, так ще й ніяк не поможе мені розібратись в цій ситуації.

- Правда, - не маю сил казати цій жінці, що вона взяла у свою сім’ю козла, який б'є жінок. Хоча я майже впевнена, що дістається в основному тільки мені.

- Так що сталося? - одразу перейшла в наказовий тон Місис Тактовність. Ну, що ж, їй-то я довіритися можу.

- Ми з сестрою були в клубі. Я пішла звідти одна.

- Чому одна? Хлопчики не могли тебе додому відвести? - не зрозуміла жінка. Свята невинність, чи розумова неповноцінність? При ній же кілька хвилин тому сказали, що цей лось заборонив іншим зі мною спілкуватися.