Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- Ні, - відрізала я трохи грубо.

- Чому? Вони тебе образили?

- Словом, я пішла додому пішки та заблукала, - спробувала проігнорувати її запитання.

- Потрібно було викликати таксі або зателефонувати хлопчикам, вони б тебе підвезли, - знову вставила репліку Марго.

- Мобільний забула вдома, а гроші загубила, - починаю втрачати терпіння.

- Ну як же так? Треба бути уважнішою! – заголосила батьківським тоном жінка, що я уже не проти вернутись у свою реальність, де батькам немає до мене діла.

- А ви де були? Чому не допомогли? – наголосила Марго, звертаючись не до мене.

Двері відчинилися, увійшов Кирило з пачкою чіпсів у руках. Потім Кай, зі знудженим виглядом, як господар ліг на моє ліжко з іншої сторони. Закинув руки за голову і втупився у стелю. Іван, що жував бутерброд, сів на пуфик біля дзеркала. Навіть пан Дем’янів зайшов і, невинно посміхаючись, став біля дверей. Напевно, підслуховувати - це в них сімейне.

- Продовжуй, - коли пауза затягнулася, царственим тоном наказав блондин. Можна я його подушкою придушу?!

- Що продовжуй? Ви мені відповісте, де шлялися? - прикрикнула на них Місис Тактовність.

- Ми в клубі були, а потім від цього психа по лісу бігали, - відповів Кирило.

- Жити надоїло? – спитав Кай прикривши повіки наче зібрався спати на моєму ліжку.

- Йой, з тобою кожен день то є свято, - засміявся Кирило мало не давлячись чіпсами, - якщо я при цьому не отримую в обличчя.

Кай відкрив очі та подивився на брата так, що той закашлявся. Він так його один поглядом придушить.

- Мені розповідати, чи як? – роздратовано уточнюю.

- Розповідай, - хором мені відповіли всі.

- Я заблукала. Зайшла в глухий кут і хотіла вже повертатися, як помітила її.

- Тебе що дівка обробила? - усміхнувся Кирило, дратуючи своєю поведінкою.

- Вона була мертва, - насупилася, скільки можна перебивати.

- Хто? - знову хорове запитання.

- Дівчина, чиї фотографії всюди в місті розвішані. Ніна Новікова, - сказала це із заплющеними очима, все ще пам'ятаючи її понівечене обличчя. Я зможу його коли-небудь забути? Зараз мені здається, що ні. Коли розплющила очі, зрозуміла, що всі дивляться не на мене. Кай підвівся, і під численними поглядами вийшов із кімнати.

- Продовжуй, - попросила Марго натягнуто посміхаючись.

Вона взяла мене за руки, мої сильно тремтіли. Тут-то мене прорвало, спогади повернулися і забрали мене з собою. Я ніби знову опиналась там, у своєму кошмарі.

- Я знайшла її в тому чортовому провулку. Не відразу помітила, всього лише хотіла зрізати шлях. Вона... - говорити стало важко, - вона була мертва, лежала загорнута в клейонку.

- З чого ти взяла, що це була вона? - обережно запитав пан Дем’янів.

- Не знаю, - витерла рукавом сльози, - спочатку я знайшла ланцюжок із кулоном, янголятко таке. Потім побачила сліди.

- Які сліди? - запитав Іван тихим і хриплим голосом.

- Немов щось волокли по снігу. Пішла по них у провулок і там знайшла її, - сльози залили очі, сховала їх за долонями, стараючись заспокоїтись.

- Ти впевнена, сонечко? – Марго торкнулася мого плеча, але я скинула її руку після її наступної фрази. – Та дівчина давно пропала, ті всі листівки, тобі могло просто привидітись, от і все.

Марго, як їй здалося, хотіла втішати мене, але мене її слова тільки розлютили.

- Припиніть! - схопилася на ноги. - Як ви можете так говорити?! Я б ніколи не брехала про таке! Я її бачила! І досі, щойно заплющую очі, бачу її понівечене обличчя!

Щось із гуркотом упало в коридорі, від цього різкого звуку ноги підкосилися. Упала на коліна, голосно схлипуючи й закривши руками обличчя. Брат тієї ж миті кинувся до мене, торкнувся мого плеча і сказав:

- Заспокойся.

Максимум прояву братської любові від нього за останні роки.

- Люба заспокойся, усе добре, - Марго сіла біля мене на підлогу й обійняла, поки в коридорі чувся якийсь шум і голоси.

- Іди, перевір, - сказав пан Дем’янів Кирилу. Чомусь брат теж пішов з ним, він ніколи не міг підтримати ні мене, ні маму, коли ми плакали. Якщо вони й говорили про щось у коридорі, нічого не було чутно.

- Заспокойся Даринко, усе вже закінчилося, - спробувала знову заспокоїти мене Марго, гладячи мене по голові, як це раніше любила робити мама. Від того, що я постійно порівнюю відчуваю себе кепсько, тому вириваюсь з цих обіймів.

- Закінчилось? – повторяю з кривою усмішкою. – Як все могло закінчитись? Він ще десь тут!

- Хто "він"? Убивця? - схвильовано запитав чоловік.

-  Не знаю, я нічого не розумію. Він був там, у тому провулку. Я втекла від нього. Прибігла в поліцію, але мені там ніхто не повірив! – в розпачі закриваю голову руками та тяжко й повільно дихаю, щоб зупинити істерику. - І ви теж...