Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Нам було потрібне місце для роботи. Тому ми почали розробляти план будинку, в якому б було все необхідне. Всі креслення ми зробили самостійно і віддали людям, які почали будівництво. Шкода їх… Хоча ні, не шкода! Вони дуже багато знали…

Першою проблемою стали акумуляторні батареї, що знаходяться між стін. Таку не дуже звичну форму теж довелося розробляти самостійно і замовляти виготовлення. Але у нас все вийшло!

Ми протягнули кілометри тоненьких ниток, не товще людської волосини, і заживилися від рослин. Після цього будинок став придатним для життя.

Тож можна було розпочати свої дослідження. Ми закупили все необхідне обладнання та прилади та почали зі схем, які лежали в столі у Євсія. Ідеальний кокон для вирощування нового, ідеального тіла.

І доки цей складний механізм створювався, необхідно було мене підкормлювати душами, емоціями… Все для того, щоб не нашкодити моєму дорогому Євсію.

Тож ми почали з найрозповсюдженішої проблеми серед людей. Зайва вага. Майже будь-яка дівчина і значна частина хлопців віддали б що завгодно, щоб позбутися зайвої ваги.

«Sine dolore, sine anima!» — «Без болю, без душі!»

Ми позбавляли людей душевного болю і давали їм бажане. Нарешті вони могли досить швидко схуднути, не змінюючи свого життя. Ті люди все так само залишалися зі своєю залежністю. Хоча могли позбутися її. Ніхто не заважав їм припинити експеримент, коли забажають. І тим більше не підключати ту додаткову функцію. Їх усіх попереджали!

Ми дуже уважно стежили за тим експериментом, на місці, і вивчали отримані дані. От тільки довелося досить швидко згортати експеримент, коли люди почали помирати та зникати. Стали з’являтися питання.

Наступного разу ми були обачнішими. Не дарма людство створило інтернет. Більше не потрібно було нікуди їздити, тепер ми слідкували за експериментами віддалено, завдяки інтернету.

Ще одна проблема, яка зачіпає велику кількість літніх людей — це сон. Всі хочуть спати, але не всі можуть. Тож ми вирішили дати людям бажане. Але знадобився додатковий час для створення наступного приладу, адже впливати на мозок людини набагато складніше, ніж на жирові тканини. І новий прилад працював інакше, мав відтермінований вплив. Тепер важче було пов’язати нас з новим приладом. Але і ту лабораторію довелося зачинити, бо поповзли чутки і з’явилися питання.

Проте ніхто не міг пов’язати дві зовсім різні лабораторії, з різними працівниками, в різних областях. Що давало нам шанс створити ще один прилад. Але тепер вплинути на найбільш уразливу частину людей — підлітків, що мали ігрову залежність. Тож наступний пристрій призначався для них.

З’явилася концепція. Проте, доки ми розробляли прилад, дещо почало відбуватися в Дзеркіллі. Я відчула це і одразу попрямувала додому. А там… ціле місто влаштувало полювання на одну єдину людину. І не просто людину — некроманта!

І звичайно, у центрі подій була моя людина... Точніше, більше не моя людина! Андрій та Яна зруйнували те, що тривало десятиріччями. Я бачила, я була присутня при тому моменті, коли все місто почало розвалюватися, а люди розвіялися по вітру. А разом з ними зникли і подібні мені, ті, що з'явилися з темряви. Я залишилася одна така.

Як не дивно, мені було не шкода їх. Всі вони насолоджувалися життям, доки я існувала, наче паразит, присмоктуючись до чужих душ. Насправді я відчула полегшення. Я більше не була прив’язана до того містечка, і до Яни я також більше не була прив’язана. Саме в той момент я дійсно стала вільною! Тож могла нарешті зайнятися тим, чого так давно прагнула — стати справжньою людиною!

Як тільки я повернулася після подій у Дзеркіллі, ми продовжили дослідження і розробки, дотримуючись складеного плану.

Сучасні ігри гірші тих наркотиків. Підлітки годинами сидять перед моніторами і нічого не бачать навколо себе. Вони отримують шалені дози дофаміну, після чого звичайне, нудне життя їх більше не цікавить. Година за годиною, доза за дозою, з кожним підключенням вони були все далі від реальності.

Тому ми зробили так, щоб вони самі обрали, де вони хочуть жити: в реальності чи у вигаданому світі. Довелося створювати не просто додаток, а справжнісінький віртуальний світ. Закупити та встановити сервери, щоб кожен гравець безперешкодно міг поринути у гру.

І нам це вдалося! Кожен підліток самостійно обирав загнати собі у вену голку і стати частиною віртуального світу. Вони були слабкими та безвільними. Наче ті ляльки, яких треба смикати за нитки. Дай тим діткам якийсь новий пристрій, пообіцяй нові емоції, щоб вони могли отримати нову дозу, і вони зроблять що завгодно, щоб отримати це!

Весь цей період ми збирали інформацію про піддослідних — місце проживання, дані про сім’ю, стан здоров’я, брали біоматеріали. І все це аналізувалося.

Найбільш здорові люди мали шанс на продовження існування, але вже в іншій формі… Ми їх, так би мовити, запрошували до нашої скромної оселі. Де вони і прощалися зі своїми душами. А заодно — шкірою, органами, судинами, м’язами та іншими потрібними нам частинами організму, які були необхідні для створення нового тіла. Але не подумайте, ми не створювали тіло, як у монстра Франкенштейна.

Як я вже казала, ми розробляли дещо, що могло б мені допомогти. Кокон, що повинен виконувати роль лона матері.

Кожен етап формування тіла потребував різних матеріалів. Це кістки, кістковий мозок, нервова система… Я вже це все перераховувала, коли згадувала, що саме ми забирали у тих хто втратив свою душу.

Все це перероблялося і синтезувалося у щось нове. Жодного сліду початкового ДНК людей не збереглося. Унікальний біоматеріал, з якого формувалося нове тіло.

Все це поступово надходило до кокона, де й створювалося моє нове, ідеальне тіло. Завдяки новітнім технологіям нам вдалося передати електричні імпульси в усі клітини мого тіла. Нарешті забилося серце та почав працювати мозок.

Коли все було готово, і я доторкнулася до нього, то врешті-решт змогла перейняти його форму та вигляд. Більше я не була чимось безформним та примарним. Нарешті я була схожа на Яну, і водночас мала відмінність від неї. І мене зміг побачити Євсій, в усій моїй красі.