Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Залишалося лише приміряти на себе це тіло…

От тільки воно не мало своєї душі, з якою я могла б поєднатися. Це було порожнє вмістилище, до якого я не могла потрапити. Тож треба було знайти спосіб виростити свою власну душу.

Виростити своє власне тіло виявилося набагато простіше, аніж душу. Бо про таке можна лише мріяти. Люди одразу народжуються з цією душею. І ніхто в цілому світі не знає, як її відтворити.

Існує багато книг про те, як не втратити душу чи як повернути її. А от про вирощування ніде ніхто не скаже. Бо це щось наче «уявне», хоча вона насправді існує. Не можна створити щось нематеріальне з чогось іншого нематеріального.

Тож нам залишалося вивчати різні вчення і збирати крихти того, що може бути правдою. І ми дійсно знайшли… Просто не зможу втримати посмішку… Це все так просто виявилося, що ми потім дивувалися, як ми не додумалися до цього раніше.

Я сподіваюся, всі чули про міфічну квітку папороті, яка з’являється лише в одну ніч — на Івана Купала? Звичайно чули! І всі думали, що це справді міф, бо останні десятиріччя чи, може, навіть сторіччя, не було випадків, щоб хтось її бачив… Щоправда, її ніхто і не шукає…

Але квіти існують. Кожен кущ папороті може розпустити таку квітку при певних умовах… Які ми і відтворили!

Наші тоненькі ниточки, що під’єдналися до рослин в цьому лісі, мають доступ і до папороті. А там, завдяки кореневій системі, ми змогли отримати доступ до електричних імпульсів цих рослин, і змогли простимулювати рослини.

В легендах про квітку згадується і про багатство, і про удачу, і ще багато про що. Але ніде не можна прочитати, що вони також можуть слугувати живим вмістилищем людських душ. І на наше щастя, хранитель лісу нікого не підпускав до тих душ. Хоча він охороняв не стільки душі, скільки квіти.

Треба було лише знайти спосіб отримати ці душі. Тож за допомогою своїх приладів ми змушували своїх піддослідних прямувати до нас. А там, разом з біологічним матеріалом, який ми витягували, ще й забирали душі.

На диво, наш біоелектричний провідник виявився досить функціональним. Ці нитки могли переганяти електричні імпульси з будь-якого живого організму. Вони могли забирати життя разом з органікою і переправляти її туди, куди нам треба.

А головне, не дозволяли душам перейти на той світ. Завдяки зв’язку з папороттю, біоелектричний провідник міг перемістити душу в квітку, де вона і зберігалася.

Але звичайні душі не підходили, вони були цілісні і сильні. А мені були потрібні слабкі і смачнючі — розбиті душі! Добре, що наші піддослідні вже і так мали розбиті душі, бо погодилися на ті експерименти.

Тож справа залишалася за малим — знайти найболючіший уламок душі і забрати саме його. А далі вже складати, як всім відомий пазл, нарощуючи таку необхідну і знайому темряву.

І от нарешті справа майже зроблена, залишилися останні штрихи — і моя власна душа готова!