Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Усе, що вона знайшла про доктора Мамая, викликало захват. Ось той розум, який вона прагнула пізнати. Крім того, він набагато більше за свого попередника

цінував людське життя. Може, тому, що й сам пройшов садистський вишкіл у

школі Зорга. Ма вже пакувала валізу, щоб виїхати до Марка Дороша в Кіммерик, коли до кімнати вбіг батько.

— Поблизу Станції в Кіммерику сталася серія надпотужних вибухів.

Доктор Мамай загинув. Територія закрита. Там оголошено надзвичайний стан.

— У його очах стояли сльози. Лише за мить Ма зрозуміла чому: Марко Дорош

якраз перебував у Шейх-Елі — найближчому до Станції містечку. Пізніше ці

вибухи назвали Спалахами, у яких звинуватили ворожі Старшим Братам сили.

Усередині Ма все завмерло. Вона мала сумувати за загиблим чоловіком, а

натомість злилася на долю, яка знову дала їй під дих. Кілька місяців Ма

вишукувала інформацію про те, що сталося в Кіммерику. Ходило багато чуток

про екологічну катастрофу, про біологічну зброю і невідому заразу, що вразила

тисячі людей. Із секретних повідомлень, до яких мав доступ батько, вона

дізналася, що відразу після Спалахів на півострові відмовили техніка й засоби

зв’язку. Тому ніхто не знав точних цифр загиблих. Ніхто не міг пояснити, що це

за Спалахи, чому вони призвели аж до таких наслідків. Будь-які військові дії в

Кіммерику припинилися, як казав батько, через брак здатних воювати з обох

сторін. За кілька тижнів їй нарешті прийшло офіційне повідомлення про те, що

Марко Дорош зник безвісти.

Ще за якийсь час почали шепотітися про те, на що перетворилися люди з

ураженої території. Спершу їх називали мутантами, а потім —просто потворами.

Коли Ма дізналася, що в Кіммерик почали допускати науковців, то

зрозуміла, що настав час діяти. Науковий ступінь, чоловік, зниклий під час

Спалахів, — достатня підстава на дозвіл. Однак навіть її здивувала швидкість, із

якою її документи прийняли до розгляду, адже вона так і не склала присягу

Старшого Брата. Лише за кілька днів ходіння бюрократичними коридорами вона

дізналася справжню причину такого поблажливого до себе ставлення. Науковці, які побували в Кіммерику й повернулися на материк, конали в спеціальних, суворо засекречених лікарнях. Що більше про це дізнавалися інші, то менше

охочих зверталися по дозволи вирушити на Територію К. Але Ма рішення не

змінила.

Перед самою відправкою її завели до сірого безликого кабінету з

портретом Язика на стіні. За столом сидів дуже втомлений кул. У нього були

червоні запалені очі й сіре від недосипу обличчя. Він сказав, що служив під

началом Марка Дороша й хоче зробити їй послугу. Як удові їй належить пенсія, а його знайомий керує відомчою лікарнею, де вона хоч завтра може почати

працювати. Він чимось був зобов’язаний Марку Дорошу й хотів віддячити хоча

б їй. — Він був відданим і чесним Братом, і попри те, що міг продовжувати

служити тут, обрав важкий жереб. Від нього я найменше чекав на такий вибір. —

Кул сказав це таким тоном, що Ма почала сумніватися в правдивості версії

чоловіка. Він мав охороняти доктора Мамая, але очі кула натякали на щось інше.

— Про який вибір ви говорите?

Кул повів бровами, дивуючись, що дружина не знала такого про чоловіка.

— Секретний. Ви не знали, що напередодні переводу він отримав

підвищення та особливе завдання?

Ма заперечно похитала головою і чи не вперше відчула провину перед

Марком Дорошем. Вона взагалі мало що про нього знала.

— Мені потрібно в Кіммерик. Я прагну дізнатися, що з ним сталося, —

швидше, ніж кул знову почав її переконувати, випалила Ма. Цього разу він

обдарував її виснаженим, порожнім поглядом, наче зрозумів, що вона не варта

його зусиль. А потім ближче підсунув папір і мовчки поставив резолюцію. Так

Ма дістала дозвіл на в’їзд до Кіммерику.

Її та ще кількох новобранців доправили з Тамані на коптері. Ма встигла

побачити розвалини мосту через Кіммерицький Боспор та жовтувате, наче хворе

море навкруги Дешту. Але найдужче її вразив суєрний купол. Збоку він

нагадував постійний рожевий снігопад, завісу, що відділяла зону ураження від

решти території. Ма затамувала подих, коли коптер пролетів стіну. І від того їй

здалося, що вона пірнула в бездонний колодязь на Тарханкуті. Коли знаєш, що

випливеш, але всі інстинкти волають про небезпеку. Та вони випливли. Ма

готувалася до збоїв техніки. Усі знали, що в Дешті працює лише примітивне

обладнання. Проте вони успішно приземлилися, а страх пілота виказав лише

поспіх, із яким він наказав вивантажуватися, щоб потім одразу піднятися в небо.

Кожна хвилина в Дешті збільшувала ризик мутації.

Їх зустрів провідник і видав захисні костюми та маски. У них Ма провела

наступні кілька днів. Пізніше вона зрозуміла, що фільтри та кисень у балонах

лише частково затримували суєр. Він був повсюдним, а маски слугували тільки

для того, щоб захищати обличчя від випадкових поглядів. Шоломи робили

однаковими новоприбулих і вже змінених.

На Станції Території К їх зустрів асистент доктора Мамая — інший учень

Зорга кулбаши Гавен Белокун. Він привітав їх кількома офіційними словами про

вірність Двобогу та шлях Старшого Брата. А потім оглянув як нове майно —

холодним відстороненим поглядом. Белокун зупинявся на кожному обличчі по

кілька секунд. Іноді щось питав і йшов далі. Здебільшого на Станцію приїхали

молоді науковці, волонтери, кандидати в Старші Брати, які сподівалися на

швидку кар’єру після захопливої пригоди на Території монстрів. Ніхто не вірив, що не зможе повернутися. Белокун майже не помітив Ма. Зазирнув у карту, зупинився на позначці про фертильність і перейшов до іншого.

Мати Вітрів нагадувала мурашник, оточений колючим дротом. Периметр

цілодобово охороняли. В окремих бараках жили науковці та обслуга. Осібно

стояв Медичний відділ. Так називали приміщення, де тримали уражених. Вікна

Станції виходили на окреслений, наче циркулем, слід у степу. І це була