Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Ма щойно закінчила медичну академію. На родинній нараді вона

оголосила, що хоче стати військовим лікарем. Сказала, що прагне бути

корисною. Її душив страх, а ще більше сором від щоденних повідомлень про

масові смерті. Адже вона залишалася живою. Як Ма й очікувала, батько здійняв

бучу. Він обіймав високу посаду й за потреби знайшов би її навіть на лінії

зіткнення.

— У тебе блискуче майбутнє в науці. Ти не можеш так ризикувати. Крім

того… — Батько нахилився і схопив її за плече. Його рука тремтіла. —

Капітуляція — справа часу. Ти будеш потрібна тут.

Але він помилився. Для Ма не знайшлося місця в «новому світлому

майбутньому», що силою зброї «подарували» її країні Старші Брати. Батько Ма

ввійшов до маріонеткового уряду, і вони перестали розмовляти. Догмат Двобога

став обов’язковим до виконання. Ма, як і інших жінок дітородного віку, відправили на перевірку здоров’я. Двобог заповідав поширювати вчення зокрема

шляхом народження вірних. Потенційні матері отримували привілеї і почесті, інших мали й далі утримувати їхні чоловіки; якщо ж таких не було, самотні

жінки могли спробувати знайти роботу. Зазвичай брудну й найгірше оплачувану.

До речі, жінки, окрім матерів, мали виходити на люди в хустках і темному

вбранні до п’ят. У ті дні Ма лютувала і, не вагаючись, відмовилася від ролі

матері. Для цього знадобилися невеличке медичне втручання і допомога

одногрупника. Вона хотіла довести батькові й самій собі, що може впоратися із

системою. Цей одногрупник і завербував її до руху опору. Через місяць усю

групу арештували. Ма витяг із в’язниці батько, а серед її друзів поширилася

чутка, що це вона здала підпільників. Ма кілька днів просиділа у квартирі, соромлячись вийти надвір, наче вона й справді була винна. Десь тоді їй на очі

потрапила рекрутингова брошура Старших Братів. Жінки, які долучалися до

їхніх лав, майже зрівнювалися в правах із чоловіками. Там вона вперше

прочитала й про лабораторії доктора Зорга. Учитель самого Язика Двобога

відкривав наукові станції не тільки в країні Старших Братів, а й на приєднаних

територіях. Там займалися найсучаснішими дослідженнями: від конструювання

зброї до біологічного та кібернетичного вдосконалення людини.

Ма почала збирати інформацію. Про внутрішні порядки на станціях Зорга

було дуже мало відомостей. Шепотіли, що там проводили експерименти над

військовополоненими, мирними та навіть дітьми, якщо вони являли особливий

науковий інтерес. Чутки здавалися жахливими, Ма в них не вірила, але її

зацікавив особливий режим роботи станцій. Там могли працювати й жінки-науковиці.

За кілька днів Ма заповнила анкету кандидата до Старших Братів.

Чиновник, який прийняв заяву, поставив жирні хрестики проти її кваліфікації та

репродуктивної оцінки: аналізи підтвердили, що вона безплідна, а тести — що

має відповідні знання. Вона підходила. Але їй знову не пощастило. Зорг помер

того ж дня, коли вона здала документи, — підірвався у власній лабораторії. Це

відразу назвали терористичною атакою, щоправда, нападників так і не знайшли.

Батько Ма кілька місяців лягав спати в костюмі: боявся, що по нього прийдуть.

У ті дні винним міг бути названий хто завгодно. Наукові станції чекали на

спадкоємця. Подейкували, що ним має стати якийсь неймовірно талановитий

учень Зорга, а допоки набір рекрутів призупинили. Ма була в розпачі. Вона

вирішила, що це кінець, а помирати треба з музикою. Їй набридло боятися.

Злість узяла гору. Ма вдягнула найкраще плаття, зробила яскравий макіяж і

пішла в район, де зазвичай відпочивали Старші Брати. Вона розраховувала, що її

як мінімум арештують, і тоді бодай хтось згадає про її існування. Дивно, але про

інші загрози вона не подумала.

Патруль зупинив її на вулиці Чекістів. Їм усім було не більше двадцяти.

Ма відчула руку на своєму стегні, гаряче дихання біля вуха, брудні слова, більшості з яких вона майже не розуміла. Ма не встигла навіть злякатися. Поряд

пролунав командний голос, наказав зупинитися. Чоловік мав нашивки кула й

огидний шрам через усе обличчя. Патруль виструнчився і віддав шану Двобогу.

Незнайомець ледь нахилив голову й дочекався, поки вони зникнуть за рогом.

— Марко Дорош, єзбаши шостого полку, нехай славиться велич Двобога,

— представився чоловік і простягнув їй руку.

Потім вона думала, чим же він її привабив, і зрештою знайшла відповідь

— дивним поєднанням беззастережної віри у Двобога та людяності. Він наче не

бачив моря крові, у якому потопала країна Старших Братів. «Усе це заради

майбутнього», — казав він. І на кожному кроці намагався скоротити кількість

жертв. Військовополонені, які потрапили під його опіку, вважалися врятованими.

Саме тому, як здогадалася Ма, у свої сорок він був лише командиром сотні.

Проте він мав великі сподівання на майбутнє. Якось у ліжку, у момент, коли

чоловіки особливо вразливі, а жінки не проти поговорити, він зізнався, що

попросився до Кіммерику. Номінально на той момент півострів був окупованим, проте залишки опору не здавалися. Щодня там гинули люди. Розумні Старші

Брати обирали служити ближче до столиці. Але й вона, і Марко Дорош знали, що будують кар’єру та швидко рухаються Колом Двобога лише ті, хто обирає

ризик. Крім того, Марко Дорош почув, що тутешню станцію очолив якийсь

неймовірний науковець ― доктор Мамай. Дехто навіть називав його новим

пророком Двобога. І Дороша пообіцяли взяти його особистим охоронцем.

— Уявляєш, яка удача?

— Так, — погодилася Ма й ніжно провела пальцем по огидному шрамові

на обличчі чоловіка.

Ма вже достатньо знала про Старших Братів, щоб ухопитися за шанс.

Родини офіцерів могли супроводжувати їх на нове місце служби. У Кіммерику

вона змогла б працювати в лабораторії. Тиждень пішов на збір документів, але

зрештою їм дозволили одружитися. Ма не замислювалася, чи любить вона

Марка Дороша. У світі, де жінка позбавлена прав, чи мають її почуття бодай

якесь значення?

Марко Дорош мав поїхати до Кіммерику першим, а потім викликати її. Ма