Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

Коли я залишив кухню, в коридорі мене наздогнали приглушені звуки сміху Вікторії й відлуння її голосу, що щось пояснював фанатам у трансляції. Я відчував, як кутики моїх губ самі собою підіймаються. Чомусь це були одні з тих маленьких моментів, які наповнювали буденність теплом.

Я пішов у свою кімнату, щоб підготуватися до вечірнього виходу. Зупинився на класичному чорному костюмі й такій же сорочці. Краватка, звичайно, не була моєю улюбленою частиною гардероба, але сьогодні вона мала стати моїм вірним союзником у світі високої моди. Проте… в останній момент, я зрештою передумав, відкидаючи її кудись якомога далі. Вирішив просто залишити розстібнуті ґудзики зверху.

— Камілло! — почувся голос Вікторії, яка вже стояла у дверях моєї кімнати. Вона виглядала… неймовірно. В елегантній чорній сукні з відкритими плечима, яка ідеально облягала її фігуру, вона виглядала так, ніби вийшла з обкладинки журналу.

— Я…

— Що? — вона підняла брову, помітивши мій погляд.

— Я просто… ти… вау, Вікторіє, — зізнався я, проводячи рукою по своєму волоссю.

— Що «вау»? — усміхнулась вона, утім легкий рум’янець все ж торкнувся її щік.

— Просто ти змусила мене забути, як дихати.

— Ох, Камілло, — вона засміялась, хитаючи головою. — Ти завжди так?

— Так. Коли бачу тебе такою, — я підморгнув і підійшов ближче. — Чи це нечасто буває?

— Що, ти забуваєш дихати? — вона хитро усміхнулася, відступаючи на крок.

— Що ти змушуєш мене забути про все, крім тебе.

— Ти надто романтичний сьогодні, — буркнула вона, але її усмішка говорила про те, що їй це приємно.

— А ти — надто прекрасна.

Ми разом вийшли з дому, сіли в машину, яка встигла вже приїхати по нас, й вирушили на захід. Я відчував, як напруга поступово спадає. Зараз, коли ми були разом, усі ці формальності вечірки вже не здавалися такими обтяжливими.

— Готова вражати всіх? — запитав я, спостерігаючи, як вона зосереджено дивиться на себе у дзеркало, поправляючи сережки.

— А в тебе є сумніви?

— Ні, — відповів я з абсолютною впевненістю. — Проте, пам’ятай, ти там не тільки модель. Ти — моя дружина.

— Хіба це різниця? — вона усміхнулася, глянувши на мене.

— Гігантська. Бо я не хочу, щоб хтось забув, що ти моя.

Вона тільки закотила очі, а посмішка залишилася на її обличчі. І це було найважливіше.

Ми приїхали на захід трохи пізніше, ніж планувалося, але здається, це тільки додало нам шарму. Як тільки ми увійшли до приміщення, відчуття урочистості й розкоші накотило хвилею. Простора зала була заповнена людьми у вечірньому вбранні, розмови звучали кількома мовами, і звідусіль чулися сміх і дзвін келихів.

Я глянув на Вікторію — її постава, впевненість і блиск в очах, коли вона мило посміхалася до знайомих, були просто заворожуючими. Вона вміла триматися так, ніби вся увага світу повинна була належати тільки їй.

— Вражаюче, правда? — запитав я, злегка нахилившись до неї.

— Дуже, — вона ледь чутно відповіла, оглядаючи залу. — І, схоже, ми тут найочікуваніші гості.

Вона мала рацію. Багато хто вже звернув на нас увагу, особливо після нашого недавнього весілля, яке активно обговорювалося в ЗМІ. Люди підходили, вітали нас, фотографувалися, і я ловив, як Вікторія легко знаходить спільну мову з кожним.

— Бореллі! — почули ми гучний голос, і до нас підійшов один з організаторів заходу. — Твоя дружина — справжня перлина сьогоднішнього вечора. Вона затьмарила навіть колекцію Ванесси!

— Я б сказав, що вона завжди затьмарює все навколо, — відповів я з усмішкою, і Вікторія легенько штовхнула мене ліктем, ледь стримуючи сміх.

— Тобі б менше говорити, а більше захоплюватися мистецтвом, — прошепотіла вона, коли ми нарешті підійшли до виставкової частини заходу.

— Я вже вражений мистецтвом.

— Камілло! — вона строго глянула на мене, утім я бачив, як кутики її губ здригнулися від прихованої посмішки.

Ми розглядали нову колекцію, обмінюючись враженнями, і я не міг не помітити, як легко Вікторія інтегрувалася в це середовище. Вона відчувала себе тут, як риба у воді, з усією своєю природною грацією та шармом.

— Ти прекрасно впоралася, — сказав я, щойно ми залишилися наодинці за столиком з келихами шампанського.

— З чим саме? — вона кокетливо підняла брову.

— Змусила їх усіх говорити тільки про тебе.

— Це ти змусив їх говорити про нас, коли виставив те фото, — відповіла вона, піднімаючи келих.

— І ти все ще не подякувала мені за це.

— Дякую, що втягнув мене у свій світ, де всі тільки й роблять, що обговорюють наше життя.

— Ох, будь ласка. Вони б говорили про тебе навіть без мене, — відповів я, і ми обоє засміялися.

Вечір тривав, і кожна мить була наповнена розмовами, обміном поглядів і незримим зв’язком між нами. І хоч як би я не хотів здаватися занадто сентиментальним, я відчував, що ця жінка стала для мене чимось більшим, ніж просто партнеркою в нашій угоді.