Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Дякую. Складете мені компанію?

Він тільки кивнув. Поки йшли до ліфта подивилася як він ходить. Кульгавості майже не видно. Біля ліфта нас наздогнав Нейтан.

— Ти в курсі, що через тиждень у твого хлопця день народження, — мабуть, здивування відобразилося на моєму обличчі, — я попередив. А то хлопчики, такі хлопчики можуть промовчати.

Поки дісталися до їдальні й обирали собі обід думала, що подарувати Альфреду. І ні чого в голову не приходило. Нейтан пішов до хлопців зі служби безпеки. А я з Германом сіла за окремий столик.

— Германе, як думаєте, що можна хлопцеві подарувати. Я якось у розгубленості...

— Дивлячись, як давно ви разом.

— Два місяці, а таке відчуття, що більшу частину життя знаємо одне одного. У голову тільки солодощі приходять.

Герман задумався.

— Це може бути щось корисне або зроблене своїми руками. Це не порада, просто досвід. Ми з дружиною ще з юності знайомі і домовилися, що даруємо подарунки або на певну суму. Ми її заздалегідь обговорюємо, це щоб нікому з нас не було прикро. Або робимо щось своїми руками. Мені для цього довелося навчитися готувати і клеїти листівки та іграшки.

— Цікаво, а як би зробити самостійно шоколадні цукерки... — сказала тихо.

— Любить шоколад? — я кивнула. — Я після обіду уточню. Донька розповідала, як ходила на заняття, вони робили шоколадні подарунки. Потім додому приносила шоколадки різних форм і смаків.

— Дякую.

Отримала повідомлення від Насті: "Альфред удома. Щойно прийшов і пішов спати. Сказав, у нього телефон розрядився. Судячи з вигляду сильно втомився".

Полегшено зітхнула.

— Нарешті, а то я переживала як він, — пояснила Герману, — Альфред щойно додому приїхав. Його вчора викликали ввечері.

— Якого кольору в нього форма?

— Синя.

Мій помічник мало не подавився.

— Чому на нього так реагують?

— Це місцеві стереотипи. Хлопців із цієї служби зазвичай бояться.

— Ну він же не страшний, — усміхнулася я.

— Робота в нього складна й небезпечна. Усе ж таки зовнішня розвідка і безпека планети. Та й внутрішні загрози регулярно усувають.

— А ви ким раніше працювали?

— Звичайним військовим, і то переважно кабінетна робота із забезпечення процесів. Травму якось так нерозумно отримав, — сказав він із досадою — хуліганів біля будинку розбороняв, сили не розрахував.

— Хм, хіба після цього виганяють із військових?

— Мене не виганяли, я за вислугою років пішов, — пояснив як маленькій — мене ще довго лікували коштом відомства. Тільки я не звик удома сидіти, нудно. Онуки ще незрозуміло коли будуть.

— А як зараз ваша нога?

— Майже добре. Док, казав, кульгавість із часом мине. Щоправда, ще низку процедур потрібно пройти.

Після обіду повернулися в офіс. Анабель далі вводила Германа в курс справи. А я допомагала Антуану, він передавав мені справи. Він хотів, щоб я вже могла з усім сама впоратися і все врахувати.

— Не переживай, Анабель із Германом тобі допоможуть.

Наступного дня, наприкінці робочого дня за мною заїхав Альфред. Одразу познайомився з Германом. Він йому підказав, що в мене урок із Жанною. Поки чекав на мене встиг випити кави з цукерками і пригостив мого помічника.

— Привіт, ласунчику, — сказала я посмішкою і обійняла коханого чоловіка ззаду за плечі — зручно, коли ти сидиш. Там ще щось залишилося?

— Угу, — сказав він, дожовуючи шоколадну цукерку з печивом.

— Смачно. Це ти замість вечері?

— Ні. Ти вже вільна?

— Так.

— Підемо на скеледром сьогодні? — Альфред зніяковіло подивився на Германа, він зробив вигляд, що не бачить і не чує нас. Альфред встав зі стільця. — Я друзям сказав, що ти дуже спритно лазиш, мені не повірили. Але я ж пам'ятаю, як ти на кораблі лазила.

Я глибоко зітхнула, що ж тут будеш робити, полажу.

— Гаразд, тільки переодягнуся. А ти так у формі й поїдеш?

— Ні. Я думав ми спочатку додому, потім одразу поїдемо.

— А цукерки це перекус? — він кивнув.

Узяла одну цукерку, з'їла і, спіймавши за лацкан форми, нахилила красунчика. Поцілувала в губи.

— Поїхали. До побачення Герман.

— До побачення, — сказав він нам.

У машині поцікавилася:

— Як тобі мій помічник?

— Нормальний мужик, одразу видно колишній військовий. Таким я довіряю. І можу за тебе не хвилюватися.

Коли приїхали до скеледрому, який знаходився в парку, я ледь не присвиснула, тут були одні чоловіки. До того ж здається тут одні військові.

— Здається, я тут зайва.