Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Не зайва. Я вже сьогодні лазив по цій стінці. Ми тут сьогодні нормативи здавали. Я ось здуру і ляпнув, що ти у мене дуже спритно лазиш і даси фору деяким вискочкам.

— Знаєш, я спробую, але ні чого конкретного не обіцяю.

— Дякую. Ти головне обережно там. Страховку я сам перевірю.

На мене спокійно відреагували. Хтось із хлопців дивився з посмішкою. На щастя ні хто ні чого не коментував. Мені просто сказали, що засічуть час. Дали мішечок із тальком. Альфред сам одягнув страховку і перевірив її.

Полізла. Траса не найскладніша, нахил починався різко на висоті трьох метрів. У деяких місцях мені доводилося перестрибувати, щоб дістати до виступу руками. А часом повисіти на одній руці, а ногами дістати до широко поставлених опор і виходив практично шпагат. Дісталася до верху. Подивилася вниз. Мені показали, щоб я злазила і що час рахується. Злазила приблизно так само. Тільки коли спускалася, і довелося стрибати до виступу, приклалася сильно ребрами. Довелося кілька секунд повисіти. А то в очах почало темніти. Зате потім вдалося вже спокійно спуститися.

— Молодець, — сказав чоловік, що засікав час, — хлопці, це найкращий час! Вчіться!

— Ізо, ти як? — запитав Альфред.

Я йшла мовчки до нього, залишилася спуститися з імпровізованої сцени, біля якої була стіна скеледрому. Біля сходинок у мене потемніло в очах і я впала вперед. Альфред спритно спіймав мене. До нас одразу підбігло кілька хлопців. У тому числі й доктор.

— Покладіть її на лавку, — скомандував лікар, — мабуть, занадто сильно вдарилася, — задерли футболку. — Скоріше за все перелом кількох ребер. Худенька така дівчинка.

Футболку поправили, а мене привели до тями.

— Їдьте в найближчу лікарню. Страховка з собою?

Альфред посадив мене на лавці і дістав з мого маленького рюкзачка страховку. Показав її лікарю.

— Краще тоді в центральну її відвези. Одразу ж і реберця зростять і синяк приберуть.

Альфред допоміг мені дійти до машини і посадив на переднє сидіння, пристебнув сам.

— Іза вибач мене, я так винен. Через мене ти ребра поламала.

— Альфред, сідай за кермо. Я погано розумію.

Поки їхали знову відключилася. Не думала, що я так погано переношу біль, свідомість просто спливала. Як опинилася в лікарні не пам'ятаю. Прокинулася в білому апараті. Добре хоч лампочки якісь блимали і через пов'язку на очах їх було видно. А то вирішила б, що я вже в труні. Першу мить мало не почала панікувати. Потім зрозуміла, що це скоріше за все апарат інтенсивного відновлення. Постаралася розслабитися і сама не помітила як заснула. Прокинулася від різкого запаху.

— Як самопочуття? — запитав чоловік у білому халаті.

Прислухалася до відчуттів, ні чого не боліло.

— Добре.

Перед очима трохи розпливалося.

— Зір нормалізується через кілька хвилин.

Мені допомогли встати.

— Я допоможу тобі одягнутися, — упізнала голос Альфреда.

Трохи проморгавши, стала краще бачити, хоча ще розмито. Альфред допоміг одягнути штани, футболку і легку кофту

— Синяка немає?

— Ні на ребрах, ні на руках. Іза пробач мене.

— За що?! — здивувалася я — До речі, як я злазила?

— Добре, — сказав він зовсім без радісно — за часом краще за всіх хлопців. Але мені так соромно.

— Альфред, ти мені просто запропонував. А я сама вже погодилася полазити. Тож нічого страшного не сталося. Просто трохи невдало злізла. Було б гірше, якби я зірвалася і впала на підлогу.

— Ти б не впала, страховка втримала.

— Тоді не парся. Підемо краще погуляємо в парку.

— Уже нібито майже опівночі.

— Все одно прогуляємося, хоч десять хвилин і додому спати.

— Може тоді вдома на даху погуляємо, теж парк.

— Гаразд, — погоджуюся, не хочу сперечатися.

Вдома на нас чекає холодна вечеря. Ми її погріли і забравши тарілки пішли на дах.

— Краса яка, — сказала я з насолодою, — і небо ясне, зірки видно. Не здумай ображатися на себе.

Вигляд у нього був вкрай винуватий і нещасний. І скільки б я не говорила, що він не винен, його це не особливо то й заспокоювало. Довелося, просто обійняв і сказати, що я його все одно кохаю. Вранці ми мало вдвох не проспали. Благо нам у двері постукали.

За кілька годин від початку робочого дня Герман заніс до кабінету кошик із квітами і коробочку цукерок. У Альфреда вчора був точно такий самий. Я зніяковіло посміхнулася і накрила обличчя руками.

— Він такий лапочка, — сказала тихо і почитала записку.

«Кохаю тебе. Пробач за вчорашнє»

— Хто там? — з усмішкою запитав Антуан

— Альфред, хто ж ще. Він усе ніяк не заспокоїться. Хоча я ж йому казала, що він не винен. Добре полазила на скеледромі, зламала кілька ребер. А він вирішив, що він у цьому винен, типу він же запропонував. Але я ж сама погодилася!