Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Іза, не заважай чоловікові доглядати за тобою, — з усмішкою сказав Антуан. — А цукерки віддай Анабель і Герману, не вистачало ще, щоб ти їх з'їла за день. Потім ще гастрит буде.

Квіти поставила біля вікна на підлозі. А цукерки знехотя віддала Герману.

— Ми їх збережемо до вечора. Додому відвезете.

— Дякую. Ти дізнався з приводу майстер-класу з шоколаду.

— Так. Час є тільки вдень, там заняття на кілька годин і коробочка цукерок якраз вийде або кілька плиток шоколаду.

— Дякую.

Герман вийшов. Антуан з усмішкою запитав:

— Вирішила своєму ласуну шоколад подарувати.

— Не просто шоколад, а цукерки ручної роботи. Сама буду робити.

— Вау, поважаю. Такі подарунки найцінніші. Сьогодні твій дід приїжджає. Квартиру я йому вибрав у нашому будинку на першому поверсі. Найменша це чотирьох кімнатна. Будеш його якось умовляти.

— Угу. Коли він буде?

— В Анабель запитай, вона стежить. Так, тобі ж його ще зустрічати. Германа візьмеш із собою, нехай звикає. І Олег вас відвезе.

Дідуся довелося зустрічати буквально за кілька годин. Я відразу переодяглася в джинси і сорочку. Чим трохи здивувала Германа. Він бачив мене тільки в сукнях.

— Ви на підлітка схожі в такому вигляді.

Посміхнулася йому.

— Поїхали, дідуся мого треба зустріти в космопорті. Попереджаю, він ведерливий і прискіпливий. А так загалом класний.  Може або базікати багато, або мовчати весь час. Чогось середнього мало ймовірно дочекатися. Начебто і в розвідці не працював, а розпитує, так ніби допит веде. Прискіпливо і з пристрастю. Загалом, я попередила. На нього краще не ображатися.

— Він напевно мій ровесник.

— А скільки вам?

— 60.

— Хм, він вас синок назве. Я думала, ви молодші. Дідусеві цього року буде 100.

Герман здавлено кашлянув і поспішив за мною до ліфта.

Дідуся зустріли в космопорті біля виходу. Він ішов уже без тростини, востаннє, коли я його бачила, він ще іноді нею користувався. І спину вже рівніше тримається. Все таки Мариночка творить із ним чудеса. Дідусь, побачивши мене, злегка посміхнувся. Сам котив свою валізку. Дідусь зі мною одного зростом, хоча так на вигляд і не скажеш, що йому ось-ось буде стольник. Бадьоро крокує в мій бік. Марину помічаю трохи далі: щось пише у своєму телефоні й котить свою валізу, більшу рази в три, ніж у дідуся. Наздогнала вона його швидко, практично біля нас.

Дідусь міцно мене обійняв, я мало не пискнула. Старенький, а сили майже як у молодого. Він подивився на чоловіків поруч зі мною і запитав суворо:

— А де Альфред? Він мені сподобався.

— На роботі.

— Зрозуміло. Веди, куди тут іти. Валізу не чіпай, вона не важка. Сам впораюся, піди не розсиплюся.

До машини йшли мовчки. І так само мовчки їхали всю дорогу до нашого будинку.

— Дідусю, ти втомився?

— Так, — сказав він, переставши дивитися у вікно, пильно подивився на мене, — сподіваюся жити буду на першому поверсі й не вище.

— Так. Зараз квартиру подивишся, якщо сподобається оформимо.

— Вона мені сподобається, якщо на першому поверсі. Оформиш на себе, я вже й так старий.

Антуан перед самим виходом дав номер чоловіка, з яким потрібно зв'язатися з приводу квартири. Набрала йому повідомлення ще з машини, повідомила, що під'їжджаємо. Нас зустріли на стоянці. Чоловік у сірому костюмі ввічливо привітався і повів показувати квартиру.

— Не поспішай же так, я не так швидко бігаю як ти, — сказав йому дідусь навздогін.

Марина забрала в дідуся його валізу, і розправила йому спину. І все це мовчки. Дідусь на неї скоса глянув, але нічого не сказав. Дідусь мовчки подивився простору квартиру і сів біля вікна.

— Дідусь як тобі?

— Я тобі вже говорив, якщо перший поверх мене влаштовує.

— Є квартири вище, там гарний вид, — сказав ріелтор.

— Ні, це годиться. Ізабелла оформи на себе. Ти ж теж у цьому будинку живеш.

— Так.

Оформлення квартири зайняло від сили пів години. Подзвонила Антуану він її оплатив. А мені віддали запасні ключі та документи на квартиру.

— Ізабелло, — покликав дідусь, я підійшла до нього — зайдеш після роботи зі своїм хлопчиком.

— Добре, дідусю. Ти поки відпочинь.

Написала Марині сайт, де можна замовити продукти. Вона мені тихенько нагадує:

— Взагалі-то я місцева. Тож розберуся. А взагалі спасибі.

— Марин, що у вас по грошах?

— Досить. Ви заходите ввечері, він сумував за вами.

Попрощалася з дідусем і Мариною, поїхала на роботу. Герман був мовчазний і задумливий. Антуан дав мені ще низку документів для ознайомлення. А потім у мене був урок з мови, на якому ми з Жанною захопилися і засиділися до сьомої вечора. До того ж вона схаменулася першою. Попрощалася з нею, пішла в кабінет Антуана. Помітила тільки що Анабель уже не було. А потім, як виявилося, і Антуана, і з Інгою.