Читати книгу - "Астальдо"

— Та я ж сміюся, щоб не плакати, оtorno. Мене і Саурон все питав тоді, чого я весь час усміхаюся. Натура така у Рудого Майтімо… От мої малі не мають почуття гумору, я маю на увазі Трійцю, тому і просливли пострахом Середзем’я…

— Ну, а вас Тінгол таки прокляв…

— Ні… Але він мовив таке, від чого Фінарато і досі отямитись не може. «Ніколи, — говорить Тінгол, — мої вуха не почують більше мови тих, хто убивав в Альквалонде. Ніхто не розмовлятиме нею відкрито, поки я володію цими землями. Усі Синдар почують мій наказ, що не вільно їм ані говорити мовою Нолдор, ані відповідати тим, хто до них заговорить А кожного, хто говоритиме на квенья, вважатимуть братовбивцею та нерозкаяним зрадником роду Квенді.»

Фіндекано поставив на серветку вже порожню вазочку і втупився в лице друга з виглядом повного нерозуміння.

— Нічого не розумію, — сказав врешті, - до чого тут квенья? Та в Доріаті ніхто і так її не знає…

Майтімо хмикнув, і кинув до рота горішок.

— Зброєносцю, — сказав, — поясни своєму князю сенс цієї вигадки.

Ант підвів на вельмож світлі очі, які наче горіли холодним вогнем. Фіндекано раптом подумав, що навіть не помітив, коли врятоване ним дитя перетворилося на воїна — холоднокровного, рішучого, в чомусь безжального. Все це нині було написане на обличчі юного Нандо, як у відкритій книзі.

— Аran Dinnu, — мовив юнак хрипко, — вважає себе володарем всього Белеріанду. Йому байдуже до того, що без допомоги прибульців з Заходу, він не насмілився б вийти за Пояс Меліян. А орки б нині ґрасували по лісах до самого Оссиріанду, і мандрівні Нандор та Синдар або загинули, або заховалися за Поясом, де б втратили волю, яку так полюбляють. Однак, моїм однокровникам байдуже до того, кому вони зобов’язані тією волею. Більшість з них вважає своїм володарем Ельве Сінголло. Вони послухають наказу, і Нолдор або мають забути рідну мову, щодня відчуваючи приниження від того, що змушені говорити на синдарині, або між ними та Синдар почнуться сутички. Я бо знаю своїх однокровників — вони лагідні і добрі, але залізний послух, яким скуто Нолдор-воїнів їм так само не до вподоби, як і життя в Доріаті, під рукою князя Ельве. Ви, двоє вельмож, чудово знаєте синдарин, але віднині він стане у ваших вустах гірким, ніби проханий хліб. Щодо ж вельми палких духом братів вельможного Маедроса, то я боюся навіть подумати, що вони можуть зробити, коли хтось з Синдар повернеться до них спиною, почувши звуки мови Валінору.

— Всю цю промову, — мовив Майтімо ласкаво, — ти виголосив на квенья, друже мій…

— Я тепер говоритиму тільки нею.

Фіндекано крутив у пальцях ложечку. Тоді поклав її, простягнув руку, і ласкаво погладив Анта по схиленій голові.

— Не треба аж так перейматись, — мовив, — переживемо і це. Бувало гірше.

— Досить гірких розмов, — сказав Руссандол, підіймаючись, — а то у мене і насправді щось гірко в роті, хоч я і їв мед. Ходімо купатися, оtorno, купання під зорями — що може бути кращим для збуреного духу?

Майтімо скинув одяг, вправляючись однією рукою на диво швидко, відстебнув срібну накладку, і пішов до берега. Звів до зірок руки, вітаючи, і увійшов в озерні води.

— Тут глибоко, — почувся його голос, — і доволі тепло. В Таргеліоні є озеро, холодне озеро, я там бував… Теж гарно. Але тут… Давай, Фіндекано, змий з себе тугу… Тут краще, ніж біля криниці.

Фіндекано мовчки роздягнувся і пішов до води. Вона дійсно була теплою, і ласкаво обняла Ельда, гойдаючи, мов у колисці. Допливши до середини, Астальдо перевернувся на спину і задивився в небо.

— Яка краса, — мовив Майтімо десь збоку, — зорі в небі, зорі в озері і ми в тих зорях…

Фіндекано пив очима зоряне небо, дивився на нього і не міг надивитись. Тоді мовив стиха:

— Я зцілився, оtorno.…

— Так прокидалися Еstanesse[157] біля озера Куівінен… Так вони входили в його води, і розуміли, що живі…

— Не запливай далеко, Майтімо, тобі…

— О, я добре тримаюся на воді, не хвилюйся… Ну що, назад?

— Авжеж…

Ант хлюпався біля берега і привітав їх змахом руки. Тоді вибрався з води і за мить вже розкладав на березі їхній одяг.

— Яке прудке дитя, — засміявся Майтімо, — я досі не можу привчити свого Тірона до порядку, хоча він є старшим за твого yonni.

Вогнище потріскувало, від нього линуло тепло. Майтімо сушив своє довге волосся, тяжке від води. Помітив, що Ант з жахом і жалем дивиться на його порубцьовану спину, і мовив з усмішечкою:

— Ви, обидва, бачили мене ще красивішим, тож я не соромлюся. Просто Рудому не пощастило однієї зоряної години… Он Ітиль відбивається в озері… Ми уже навіть не можемо пригадати, як жили без нього.

— Якби ми могли, — озвався Фіндекано, — почати все спочатку… З Аману…

— Все це вдруге? — аж здригнувся Руссандол, — о, ні…

— Я маю на увазі — все було б інакше, якби на перемовини до Ольве пішов князь Арафінве…

— Та було б все те саме, — зітхнув Майтімо, — тільки б молодший вуй не пройшов би з нами навіть півдороги. Князь Ольве та його Телері… Я дав би відрубати собі і другу руку, аби всього цього не трапилося, однак… Вони все одно не перевезли б нас, не пішли б супроти Божої волі. Їм ніколи не зрозуміти, що таке захват бою, коли твій клинок заливається по руків’я орочою кров’ю… не дізнатися, як це спершу гидко, тоді звикаєш, а тоді життя вже стає порожнім, коли не важиш головою. Є, звісно, подібні особи і серед срібноволосих — онде одна така особа латає твою куртку, яку я посік мечем.

— Я веду рахунок вбитим тварям, — мовив Ант, не підводячи голови від шиття, — за тата Дорона, за маму, за братиків та сестричку… І за інших теж… Окремо рахую полеглих від стріл, окремо — від меча.

Майтімо провів рукою по рубцям від опіків, що вкривали його груди страшним візерунком, і вимовив протягло:

— А я — не рахую… Просто — убиваю…

Фіндекано підвівся, взяв у Анта куртку, вже випрану, висушену біля вогнища і вправно залатану. Зброєносець, за своєю звичкою мандрівного Нандо, так і не відучився берегти одяг, неначе він був останнім.

Синій туман поволі підіймався над Хіселіном… В цьому тумані зник Ітиль, і заховалися зорі.

— Коли гай на обрію квітне, — поволі вимовив князь Дор-Ломіну, — То здається очам, Що розкішне царство блакитне Розгортається там. А наближ його володіння — Десь подінеться синь… Далечінь тому лише синя, Що вона — далечінь.

Руссандол мовчки дивився в полум’я. Тоді озвався:

— Можливо, лиш вона, та туга невсипуща Невідомо за ким, невідомо за чим, —