Читати книгу - "Астальдо"

Це ж наша мрія, милий брате… Ми в Ендоре, куди так прагнули… В нашій синій далечіні… Невже ти не віриш, що ми проб’ємося?

— А ти, — спитав Фіндекано, — ти віриш?

— Еstel — вона завжди… — почав було Майтімо, але затнувся, і озвався знову опісля довгої мовчанки, — якби не вірив — то не жив би.

З тієї ночі життя князя Дор-Ломіну увійшло в звичне русло. Час спливав, спливав рікою, Ельдар вели рахунок рокам лише у літописах, зазвичай же вони його просто не помічали. Вони не нудилися життям — їм завжди було цікаво в цьому світі, котрий любив своїх оборонців. Валінор згадували, згадували з тугою, але лише через рідних, що зосталися там, в Тіріоні-на-Туні.

Майтімо прогостював в Ломіоні доволі довго, керуючи Гімрінгом по палантиру. Поїхав він лише тоді, коли переконався, що з побратимом все гаразд. Фіндекано тільки не оповів приятелеві, що квітка любови в його серці не померла і не осипалася попелом. Він не вільний був колись, через сотні літ, звести очі на іншу дівчину — Еріен зосталася в його серці, як Амаріе в серці Фінарато.

Фінарато розмовляв з ним досить часто, оповідав про своє місто в горах, запрошував у гості як не до Нарготронду, то до твердині Мінас-Тіріт на острові Тол-Сіріон, де правив Артаресто. Фіндекано запросини прийняв, і одного весняного дня виїхав з Гітлуму у супроводженні Анта та своїх чотирьох охоронців.

Вони проїхали Мітрім, не поспішаючи, зупиняючись в тамтешніх поселеннях і вузьким гірським проходом вибралися до Сіріонової долини, яку було затиснуто між узгір’ями Дортоніону та Еред-Ветріном. Долиною шумувала ріка Сіріон, яка починалася в горах, поблизу Барад-Ейтель, фортеці князя Нолофінве, струмочком спливала Сіріоновою ущелиною і несла свої хвилі далі — до Белеріанду.

Острів Тол-Сіріон Фіндекано побачив одразу ж. Вибравшись з вузької долини, Сіріон поширшав, розлився і наче обіймав обома рукавами порослі зеленими травами скелі. На північному виступі острова стриміла вежа Мінас-Тіріт з багряного місцевого граніту, вибудувана Нолдор Nelya Nosse за задумом і малюнками Фінарато.

Спершу Фінарато задумав облаштувати своє стольне місто тут, але потім, з невідомої причини, переніс його до Нарготронду, вглиб Белеріанду. Фіндекано знав від Майтімо, що Шалена Трійця немало повеселилась з рекомого боягузтва сина Еарвен. Однак Руссандол був певен, що Фінарато є останнім, кого можна було запідозрити в боягузтві. Княжити в Мінас-Тіріті старший Арафінвіон повелів Артаресто, це призначення теж викликало у трійці Феанаріонів приступ буйних веселощів. Майтімо ж сказав з цього приводу лише: «Інголемо ризикує… Дуже ризикує… Але він або вилікує Артаресто, або вб’є…»

Ант розгорнув короговку князя Дор-Ломіну і почав завзято нею вимахувати. Вартові його побачили, бо з невеличкої ущелини в скелях, якраз під вежею, виплив гарнесенький човен у вигляді лебедя.

Керували човном старі приятелі Фіндекано — близнюки Гвіндор та Гельмир. Коли Нолофінвіон побачив їхні щасливі і всім задоволені обличчя, ніжні, мов пелюстки лілеї, він подумав, що його сумніви в доцільності походу в Ендоре може і даремні. Коней Ельдар зоставили пастися у лісі, і ступили у човен.

Фінарато, як і обіцяв, очікував на них у Мінас-Тіріті. Коли близнюки обережно підвели човна до кручених сходів, вирублених у скелі — то князь Нарготронду стояв на східцях, трохи вище за Артаресто, котрий збіг до самої води.

Опісля привітань і усмішок Фіндекано та його супутників провели східцями до невеличких дверцят, які вели до самої вежі. Князь Дор-Ломіну схвально кивнув головою — твердиня була майже неприступною Вона займала весь невеличкий острів, і була націлена на північ, в бік Серехової Трясовини, наче сокіл на ворога.

Пройшовши нижню залу вежі, Дор-Ломінці опинилися в садибі Ельда — і то витонченого Ельда. Під захистом гранітних мурів Фінарато створив диво — чудовий сад плодових дерев з озерцями, альтаночками, басейнами… Дерева квітли, квітли тим буйним квітом, властивим всьому, що росло в Ендоре. Прекрасне — і недовговічне… А під тими деревами стояв їх володар, і білий цвіт сипався йому на волосся, плутаючись в їхньому золоті. Задля гостей Фінарато вбрав свою пектораль, зроблену Кгазад, слава про яку вже облетіла Белеріанд. Фіндекано мимоволі усміхнувся, знову згадавши Руссандола. Його заздрісні троє «малих» — Туркафінве, Моріфінве та Куруфінве при одному слові «Наугламир» починали кипіти, немов казанки на вогні. Майтімо, оповідаючи, розводив з усміхом руками і говорив насмішкувато: «Ну, а я і відповів — браття мої ріднесенькі… Хай змилуються наді мною Валар, щоб я дожив до тої миті, коли й вам хтось зробить подібне від щирої дружби. А поки що — Куруфінве у нас найвправніший, нехай він і обдаровує решту».

Артаресто нині був майже точною копією брата. І вбрані вони були схоже — в сорочки з блакитного шовку, гаптовані золотом, в білі штани та витворні чобітки з оленячої шкіри. На головах у обох красувалися золоті обручі валінорської роботи, а Артаресто ще прикрасив себе золотим же ланцюжком з самоцвітом, мінливим, наче море в бурю.

— О, мої любі родичі не все зоставили на кризі, - сказав Фіндекано з усміхом, — Вишні Валар — та на цій золотій сіточці весь родинний скарб Nelya Nosse…

Фінарато поправив пектораль, і Фіндекано ще раз подивувався, якою легкою здається ця сітка, і якими переливами виблискують на ній дорогоцінності.

— Тобі подобається? — спитав Інголемо з усміхом, — а то деякі говорять — не по чину… Мовляв подібна прикраса більше б личила Великому Князю…

— О, батько ніколи б не вбрав подібного, — засміявся Фіндекано, — по перше — ми більше любимо срібло, це у нас родинне, а по друге — татко не любить прикрашати себе.

— Нам золото, вам срібло, а що ж синам Феанаро?

— Мідь, — засміявся Фіндекано, згадавши обруч на голові Руссандола, який той за своєю звичкою, виготовив з міді.

— О, Майтімо, — всміхнувся Фінарато, — мідь на міді… А скажи, якщо це не таємниця, чого він носить якусь золоту пектораль просто на тілі, нікому не показуючи?

— Це просто стара моя робота, — сказав Фіндекано ухильно, — Руссандол вважає, що з нею йому щаститиме, і тому…

Фінарато не став розпитувати далі і сказав лишень:

— Зараз Артаресто покаже нам свої володіння. Нарготронд майже добудовано, і я полишаю його тут самого. Самостійне княжіння стража Белеріанду — це те, що личить княжичу Нолдор.

— О, звичайно! — сказав Артаресто бадьоро, — тут так чудово… Мені аж шкода, що брат подарував мені цю фортецю, а сам поїде до печерного міста. Я люблю і Нарготронд теж, але тут — тут дивно… Я цілком впораюся сам.

Вони гуляли по саду доволі довго, милуючись