Читати книгу - "Астальдо"

— Перш, ніж ми обдивимось палац, — сказав Артаресто, — потрібно пообідати з дороги. Але я вам все ж таки покажу свої пивниці — такого, любі родичі, ви не бачили і у Валінорі. Виноград — то моя слабкість, я знаю одну місцину… А ще один сорт мені привозять Синдар від гирла Сіріону… Ні, це треба подивитись…

- І покуштувати, — вставив Алмареа.

— Авжеж! Едрагіль! Де Едрагіль?

Біля тяжких дубових дверей в південній стіні вежі вони справді побачили усміхненого Едрагіля з кухликом у руці.

— Куштувати — сюди, — сказав він з усміхом, — тим більше, хто ж це прибув до нас… Князю Дор-Ломіну, моє шанування… Навіщо ви привезли сюди Алмареа з Мірімоном — це ж погибель для наших пивниць.

— А тобі шкода старим приятелям ковточок вина? — мовив Мірімон з належним сумом, — в такому разі я помру від горя на порозі цього льоху.

Едрагіль відчинив двері, і приятелі поволі спустилися по східцям донизу. Видовище і справді було неймовірним — опісля довгого ряду дверей, котрі вели до комор, починалися власне пивниці- велетенські діжки, що їх було облаштовано у заглибленнях в стіні.

— А он там — показав Артаресто на двері в кінці коридору, — там чаїться скарб… Це вино ми привезли з Доріату, а виготовлене воно першого року опісля сходу Анари. Едрагілю, відчиняй скарбницю — гості бажають оцінити…

- І навіть дуже бажають, — промуркотів Алмареа.

Тяжкі двері безгучно прочинились. В пивниці було темно, але Ельдар, не бажаючи морочитись з освітленням, користувались нічним зором. Фіндекано йшов передостаннім, за ним спускався Фінарато, стиха жартуючи над пристрастю Артаресто до «перекислого виноградного соку». Раптом він замовк і чи-то застогнав, чи-то скрикнув…

Нолофінвіон обернувся якраз вчасно, щоб підхопити родича. Інголемо падав навзнак, падав, немов вбитий, або поранений насмерть. Сил у нього ще вистачило, щоб прошепотіти:

— Аvaquetima[158]…

Фіндекано тримав його на руках, розгублений до краю… Він не розумів, що коїться.

— Винеси мене звідси, — прошепотів Фінарато, — будь-ласка…

Нолофінвіон виконав його прохання. Решта Ельдар — і хазяї, і гості були десь попереду. Чути було, як Артаресто пояснює, що до пивниці є ще один хід, пологий, щоб було зручніше скочувати діжки. Потім пролунав голос Гельмира, котрий звертав увагу гостей на якесь особливе вино. Алмареа відповів, що він ладен хоч зараз оцінити його достоїнства… Фіндекано вибрався з льоху і опинився в першій пивниці, поміж зачиненими дверима комор.

— Там, — прошепотів Фінарато, — вихід… Не до саду… До камінної зали… Будь ласка…

Штовхнувши вказані двері, Фіндекано опинився в круглій залі, де тихо потріскував вогонь у каміні. Меблів тут було небагато — кілька столиків, різьблені кріселка. Кріселко біля каміну явно належало Фінарато — на ньому лежала книга.

Фіндекано всадовив родича у кріселко, попередньо прибравши сувоя. Сам підтягнув інше кріселко і теж сів. Фінарато ледве дихав. Його лице втратило ніжний рожевий колір і аж зжовкло.

— Покликати когось? — спитав Нолофінвіон, — цілительку…

— Vа![159]

— Брате, що сталося?

Фінарато мовчки дивився у вогонь. Тоді взяв щипці, що стояли поруч, поправив дрова. Він потроху заспокоювався.

— Якесь лихо? Чи ти нездужаєш?

— Та ні, - тихо відповів Фінарато, — зі мною все гаразд… Просто я… Просто там… Нічого…

Він обернувся до Фіндекано вже зі звичним своїм усміхом, спокійним і лагідним водночас.

— Скажи мені, - мовив, — можливо, це питання не є призвоїтим, але Руссандол не оповідав тобі, як воно було… там?

Фіндекано подивився на нього ледь заскочено.

— Трохи, — відповів врешті, - він не любить про це згадувати. Тільки тоді, коли думав, що помирає — оповідав…

— Мені цікаво, — сказав Арафінвіон все тим же розважливим голосом, — чи дуже це боляче… Чи зможу я витримати тортури, не зганьбивши рід князів Нолдор?

Нолофінвіон від здивування не знайшов що й відповісти. Таке питання посеред загальних веселощів і благоденства було, принаймні, дивним.

Фінарато все тримав у вогні камінні щипці. Потім вийняв їх і раптово стис рукою розпечений до червоного краєчок.

— Фінарато, стій! — вигукнув Фіндекано, відшукуючи поглядом кого-небудь, і одночасно намагаючись відібрати у родича знаряддя добровільної муки, — та що з тобою?

— Мовчи, — тихим рівним голосом відповів Фінарато, — мовчи, прошу тебе…

Щипці полетіли у комин. Фінарато стис в кулак обпалену руку і мовив все тим же голосом:

— Можливо — зможу… Але тяжко…

— Фінарато, — Нолофінвіон з жахом дивився на те, як скам’яніло від болю лице приятеля, — дай я хоч сам перев’яжу тебе… Що це ти задумав — витримку вдосконалювати? Чи відвагу перевірити? Так ти у нас і так — найвідважніший…

— Астальдо, — всміхнувся Фінарато над силу, — Астальдо ось — переді мною. Не треба нічого робити — я сам оброблю рану, а за кілька днів рубець щезне — і все.

— Але — навіщо? Що з тобою коїться?

Князь Нарготронду звів на нього очі, холодні і спокійні, немов гірські озера.

— Тоді, - сказав він, — в північному лісі… Я говорив тобі, що дар провидіння покинув мене. Так воно і було — донедавна. Я будував цю вежу — і був щасливим. До мене приїхав Туракано, погостювати, і ми вирушили до Сутінкових озер, на південь. І от, одної ночі ми заснули на березі Сіріону, і я побачив дивний сон, який вважаю за видіння. Мені снився Ульмо, великий Ульмо, і Вала порадив мені знайти більш надійний притулок… От я і почав будувати печерне місто, і вельми вдячний князю Сінголло, що він мене напоумив щодо отієї ущелини, де тече ріка Нарог, та печер на західному схилі Фароту. Мені здається, що і Туракано щось відчув, принаймні, зранку він був таким… загадковим.

— Туракано і ясновидіння? — мимоволі усміхнувся Фіндекано, — швидше соловей заспіває «Нолдоланте».

— О, не знаю… Не знаю… Отже, Нарготронд вже існує… Там ще роботи і роботи, але я вирішив дати Артаресто самостійно покнязювати. Він впорається, мій брат, а головне — не буде аж так прив’язаний до мене. Палантир тут є — дякуючи Майтімо, є і в Нарготронді. Ми будемо тримати зв’язок.

— Але що трапилося в тій пивниці, скажи будь ласка? Ти зомлів, милий брате, або майже зомлів… І навіщо ти спалив собі долоню — ти ж так нічого і не відповів…

— Артаресто, — мовив Фінарато опісля довгої мовчанки, — став таким… нервовим від того, що бачив якісь видіння, не запам’ятовуючи