Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

одяг і покрили чудовою тканиною із форміуму. Його голову було увінчано вінком із зеленого листя, оздобленим пір’ям. Обличчя, руки, груди покійного, змащені олією, зовсім не змінилися. Родичі й друзі Кара-Тете підійшли до могильного насипу, на якому покоїлося тіло, і раптом, наче за помахом диригентської палички, повітря розітнуло голосне ридання й стогони. Друзі покійного били себе по голові, а родички несамовито роздирали нігтями обличчя, проливаючи більше крові, ніж сліз. Ці нещасні жінки сумлінно виконували дикий обряд. Та, мабуть, таких виявів скорботи недостатньо для заспокоєння душі померлого. Аби відвести гнів вождя на його одноплемінників і надати йому тих благ, якими він користувався на землі, супутниця Кара-Тете мала йти за померлим.

Бідолашній жінці цей світ немилий був без чоловіка. Це звичай, це закон та історія Нової Зеландії, що налічує не один приклад подібних жертв.

З’явилась удова Кара-Тете. Вона була ще молодою. Її волосся розсипалось по плечах, вона ридала й голосила. Охоплена розпачем, вона підійшла до насипу й почала битися головою об землю. У цю мить до неї підійшов Каї-Куму. Жертва звелась на ноги, але потужний удар палиці по голові звалив її. Жінка, наче вражена громом, впала мертва долі.

Маорійці здійняли несамовитий лемент. Сотні рук простяглися до бранців, вражених усім, що відбувалося довкола. Ніхто не зрушив з місця, адже похоронний обряд ще не добіг кінця.

Дружина Кара-Тете знову була з чоловіком. Тепер їхні тіла лежали поруч. Та для потойбічного життя померлому було мало вірної дружини. Хто ж слугуватиме їм в Нуї-Атуа? До володарів підвели шістьох нещасних рабів. Цих слуг зробили рабами нещадні закони війни. Поки був живий Кара-Тете, вони голодували, потерпали від грубого поводження, працювали, як худоба, а нині, за віруванням маорійців, вони мали прислуговувати хазяїну і в потойбіччі.

Здавалось, ці небораки змирилися зі своєю долею. Вона їх навіть не дивувала: вони давно передбачали таке. Їм навіть не зв’язали рук – раби приймуть смерть без опору.

Утім їхня смерть була досить легкою: їх позбавили довгих мук. Тортури призначалися для винуватців загибелі вождя, і вони стояли за двадцять кроків звідсіль, намагаючись не дивитись на огидне видовище.

Шість ударів дубцями, що їх нанесли воїни, – і раби впали поряд зі своїми володарями, заллявши кров’ю землю навколо. Це стало приводом до мерзенної сцени людожерства.

Табу охороняє тіло володаря, та це не поширюється на його рабів. Тіла рабів – надбання племені. Щойно завершилось жертвоприношення, як весь натовп туземців – вожді, воїни, старі, жінки й діти – всі, охоплені тваринною пристрастю, накинулись на бездиханні рештки жертв. Умить тіла рабів, ще теплі, розтерзали навіть не на шматки, а на клапті. Із двохсот присутніх на похороні маорійців кожен отримав свою пайку людського м’яса. Вони сперечалися, боролися й чубилися за кожен шмат. Уся ця огидна орда, обливаючись кров’ю, гарчала. Це був нестям розлючених тигрів. Здавалося, то був цирк, в якому приборкувачі пожирали диких тварин.

Потім у двадцяти місцях спалахнуло вогнище. Запах горілого м’яса отруїв повітря. І якби не оглушливий шум бенкету, якби не гуки ненажер, то бранці почули б, як на зубах цих людожерів тріщать кістки їхніх жертв.

Гленарван і його супутники, задихаючись од відрази, намагалися затулити від жінок цю мерзотну сцену. Вони розуміли, які муки чекають на них наступного ранку і яких жорстоких тортур доведеться зазнати перед смертю. Вони оніміли від жаху й огиди.

Бенкет змінили поховальні танки. Порозливали міцну перцеву настоянку. Сп’янілі від крові дикуни після настоянки ледве тримались на ногах. Тепер у них не залишилось нічого людського. Ще мить, і, здавалось, вони забудуть про табу й накинуться на нажаханих бранців.

Та серед загального сп’яніння Каї-Куму зберігав здоровий глузд. Він дозволив кривавій оргії дійти до кульмінації, а потім припинив обряд поховання. Трупи Кара-Тете і його дружини за новозеландським звичаєм всадовили. Їхні коліна підперли до животів і схрестили їм руки. Настав час ховати трупи, але не остаточно, а доти, доки тіло не зотліє і не залишаться самі кістки.

Удупа, себто місце для могили, обрали поза межами фортеці, за дві милі від неї, на вершині невисокої гори Маунганаму, що здіймалася над правим берегом озера. Саме туди мали перенести тіло вождя і його дружини. Чотири воїни взяли ноші на плечі й попрямували до останнього пристанища в супроводі всього племені. Затягнули траурний гімн.

Бранці спостерігали, як похоронна процесія вийшла за першу огорожу. Із півгодини полонені не бачили жалобної ходи. Потім вона знову показалась на звивистій гірській стежці. Процесія зупинилась на висоті восьмиста футів, на вершині Маунганаму, біля місця, де була вирита могила для поховання Кара-Тете. Простого маорійця опустили б у яму і засипали б камінням. Та для могутнього і грізного вождя плем’я приготувало могилу, гідну його подвигів на землі.

Біля тіла небіжчика, разом зі зброєю та одягом, поклали всілякої їжі. Таким чином про потойбічне життя вождя подбали як слід. Подружжя поклали поруч і з новими лементами їх засипали землею із квітами. І мовчки спустились із гори.

Віднині ніхто під страхом смертної кари не смів ступити на гору Маунганаму. Тепер на цю гору накладене табу.

Розділ ХIII. Останні години

По той бік озера Таупо, коли сонце сховалося за вершинами гір, бранців повели до в’язниці. Вийти з неї їм належало в час, коли гребені Вагіті-Рендж забарвлять перші промені сонця.

Це була остання ніч перед смертю. Попри виснаження та жах, що вони пережили, бранці сіли до спільної вечері.

– Щоб сміливо поглянути смерті у вічі, ми маємо бути сильними, – промовив Гленарван. – Ці дикуни мають бачити, як уміють помирати європейці.

По вечері леді Гелена почала читати вголос молитву. Усі приєдналися до неї. Чи знайдеться людина, яка перед смертю не згадає Бога? Помолившись, бранці обнялися.

Мері Грант і леді Гелена повлягались у кутку на маті. Сон, який покладає край всякому злу, зімкнув їм повіки. Зморені безсонними ночами, бідолашні жінки поснули, пригорнувшись одна до одної.

Гленарван відвів друзів подалі й промовив:

– Друзі мої, якщо взавтра нам належить померти, то я певен, що помремо ми з мужністю й усвідомленням, що в нас була благородна мета. Та річ у тім, що на нас чекає не лише смерть, а й жорстокі тортури, можливо, безчестя, і ці дві жінки…

На цих словах Гленарван затнувся. Він замовк, аби подолати своє хвилювання.

– Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви обіцяли Мері те саме, що я обіцяв