Читати книгу - "Фараон"

Грунт під ногами знову став твердіший, і почет Рамзеса зайшов між скелі. Царевич, який найбільше серед усіх володів собою, почувши храп коней, звернув убік і в затінку під скелею побачив купку людей, які лежали, де хто впав. Це були лівійці.

На одному з них, юнакові років двадцяти, була пурпурова, гаптована золотом, сорочка, золотий ланцюг на шиї і багато оздоблений меч. Здавалося, він лежав непритомний; очі його закотилися, на губах виступила піна. Рамзес упізнав у ньому ватажка. Він підійшов до нього, зірвав з шиї ланцюг і відчепив меч.

Якийсь старий лівієць, здавалося, трохи менше стомлений від інших, побачивши це, озвався:

— Хоч ти й переможець, єгиптянине, але вшануй княжого сина, який був нашим воєначальником.

— То це син Мусаваси? — спитав царевич.

— Твоя правда, — відповів лівієць, — це Техенна, син Мусаваси, наш ватажок, який вартий, навіть того, щоб бути єгипетським князем.

— А де Мусаваса?

— Мусаваса в Главкусі і збирає велике військо, яке помститься за нас.

Інші лівійці не озивались; вони навіть не глянули на своїх переможців. За наказом царевича азіати роззброїли їх, не зустрівши опору, і самі сіли в затінку під скелею.

В цю хвилину не було тут ні друзів, ні ворогів, а лише безмежно втомлені люди: смерть чигала на них. усіх, і вони хотіли тільки відпочити.

Пентуер, бачачи, що Техенна лежить непритомний, став на коліна і схилився над його головою, так що ніхто не міг бачити, що він робить. Раптом Техенна став дихати, заворушився й розплющив очі, потім сів, потираючи чоло, як людина, яка ще не зовсім прокинулася від міцного сну.

— Техенно, ватажок лівійців, — звернувся до нього Рамзес, — ти і твої люди — полонені його святості фараона.

— Краще вбий мене одразу, — буркнув Техенна, — ніж я мушу втратити, свободу.

— Якщо твій батько Мусаваса скориться й укладе мир з Єгиптом, ти ще будеш вільний і щасливий…

Лівієць відвернув голову і ліг, байдужий до всього. Рамзес сів біля нього, і за хвилину його охопило якесь заціпеніння: він наче заснув.

Він отямився хвилин через п’ятнадцять, трохи бадьоріший, подивився на пустелю і аж скрикнув від захвату; на обрії виднілися зелена рівнина, вода, густі пальми, а трохи вище — поселення і храми. Довкола всі спали — і азіати, й лівійці. Тільки Пентуер стояв на виступі скелі, прикривши долонею очі, і вдивлявся в далечінь.

— Пентуере! Пентуере! — гукнув Рамзес. — Ти бачиш цей оазис?..

Він схопився й підбіг до жерця, обличчя якого здавалося заклопотаним.

— Ти бачиш оазис?..

— Це не оазис, — відповів Пентуер, — це блукає в пустелі дух якогось краю, якого давно вже немає на світі… Але он там… там справді щось є!.. — додав він, показуючи рукою на південь.

— Гори? — спитав царевич.

— Придивися краще.

Царевич придивився і раптом сказав:

— Мені здається, що там підіймається якась темна маса… Мабуть, у мене стомилися очі.

— Це тифон, — прошептав жрець. — Тільки боги можуть врятувати нас, якщо схочуть…

І справді, Рамзес відчув на обличчі подув, який навіть серед пустельної спеки здався йому гарячим. Подув цей, спершу такий невідчутний, дужчав і ставав усе гарячіший, і водночас темна смуга підносилася в небо з дивовижною швидкістю.

— Що ж нам робити? — спитав царевич.

— Ці скелі, — відповів жрець, — захистять нас, щоб не занесло піском, але не відженуть ні куряви, ні спеки, яка все зростає. А за день чи два…

— Невже тифон так довго віє?..

— Буває, що й три, й чотири дні. Лише іноді він зривається на кілька годин і раптом падає, мов яструб, пронизаний стрілою. Але це дуже рідко.

Царевич спохмурнів, хоч і не втратив мужності. А жрець, витягши з-за пазухи маленьку пляшечку з зеленого скла, говорив далі:

— Тут еліксир… Його має вистачити тобі на кілька днів… Як тільки, відчуєш сонливість або страх — випий краплину. Цим ти підкріпишся і протримаєшся…

— А ти?.. А інші?..

— Моя доля — в руках єдиного бога, А інші — звичайні люди… Вони не наступники трону!

— Я не хочу цього напою, — сказав царевич, відхиляючи пляшечку.

— Ти мусиш його, взяти! — наполягав Пентуер. — Пам’ятай, що на тебе покладає свої надії єгипетський народ… Пам’ятай, що над тобою його благословення…

Чорна хмара знялася уже до половини неба, а палючий вітер дув так сильно, що царевич і жрець змушені були спуститися до підніжжя скелі.

«Єгипетський народ?.. благословення?..» — повторив у думці Рамзес.

І раптом спитав:

— Це ти рік тому говорив до мене вночі в саду?.. Це було одразу після маневрів…

— Того дня, коли ти змилосердився над селянином, який повісився з розпачу, що засипали його канал, — відповів жрець.

— І ти врятував мій маєток і єврейку Сару від юрби, яка хотіла закидати її камінням?

— Я… — мовив Пентуер. — Але ти незабаром звільнив з в’язниці невинних селян і не дозволив Дагонові мучити твоїх людей новими податками… За цей народ, за милосердя, яке ти завжди виявляв до нього, я й зараз благословляю тебе… Може, тільки ти один уцілієш тут, то пам’ятай… пам’ятай, що тебе рятує пригнічений єгипетський народ, який сам чекає від тебе порятунку.

Раптом стало темно, з півдня дощем сипнуло розпечений пісок і зірвався такий шалений вихор, що повалив коня, який стояв у незахищеному місці. Азіати й лівійські полонені прокинулись, але кожен лише тісніше притулився до скелі й мовчав, охоплений тривогою.

В природі діялося щось жахливе. На землі залягла ніч, а, в небі з шаленою швидкістю крутилися руді й чорні хмари піску. Здавалося, що пісок зі всієї пустелі, ожив, знявся вгору і мчить кудись із швидкістю каменя, кинутого з пращі.

Душно було, мов у лазні; на руках і на обличчі репалась шкіра, язик пересихав, при кожному зітханні кололо в грудях. Дрібні піщинки пекли, як іскри.

Пентуер силою підніс пляшечку до уст царевича. Рамзес ковтнув кілька краплин і відчув дивну зміну: біль і спека перестали мучити його, думки прояснились.

— І це може тривати кілька днів?

— Чотири, — відповів жрець.

— І ви, мудреці, повірники богів, не знаєте, як врятувати людей від такої бурі?..

Пентуер замислився і відповів:

— На світі є тільки один мудрець, який міг би боротися із злими духами… Але його тут немає…

Тифон дув уже півгодини з нечуваною силою. Зробилося темно, як уночі. Інколи вітер вщухав, чорні клуби розсувалися, і тоді видно було на небі криваве сонце, а на землі — зловісне руде світло.

Але палючий, задушливий вітер зривався знову; густішали