Читати книгу - "Фараон"

Вже небагато лишалось до заходу сонця, а пориви бурі й нестерпна спека все зростали. Час від часу на обрії з’являлась велетенська кривава пляма, ніби всю землю охоплювала пожежа.

Раптом царевич побачив, що біля нього нема Пентуера. Він напружив слух і почув голос, що благав:

— Бероесе! Бероесе! Якщо не ти, хто ж нам допоможе?.. Бероесе!.. Ім’ям єдиного, всемогутнього, який не має ні початку, ні кінця, заклинаю тебе!..

В північному кінці пустелі ударив грім. Царевич здригнувся. Для єгиптян грім був таким же рідкісним явищем, як і поява комети.

— Бероесе! Бероесе!.. — голосно взивав жрець. Наступник трону глянув у той бік і побачив темну людську

постать з піднесеними руками. З голови, пальців і навіть з одягу тієї постаті безперервно сипалися ясно-блакитні іскри.

— Бероесе!.. Бероесе!..

Розкотистий грім озвався ближче, і серед хмар піску сяйнула блискавка, заливаючи пустелю червоним світлом. Знову грім і знову блискавка.

Царевич відчув, що вітер слабшає і спека спадає. Пісок, що кружляв угорі, почав спадати на землю; небо зробилося попелясте, потім руде, потім молочно-сріблясте. Потім усе стихло, а за хвилину знову вдарив грім і подув холодний вітер з півночі.

Вимучені спекою азіати й лівійці повернулися до життя.

— Воїни фараона! — раптом озвався старий лівієць. — Ви чуєте цей шум у пустелі?

— Знову буря?

— Ні, це йде дощ.

Справді, з неба впало кілька холодних краплин, потім вони сипнули густіше, і врешті ринула злива з громом і блискавками.

Воїнів Рамзеса та їхніх бранців охопила несамовита радість. Незважаючи на блискавки й громи, люди, які за хвилину перед цим знемагали від спеки і спраги, бігали, мов діти, під струменями дощу. В пітьмі вони милися самі і мили коней, збирали воду в шапки й шкіряні мішки і все пили й пили…

— Хіба це не чудо! — вигукнув царевич Рамзес. — Якби не цей благословенний дощ, ми б загинули в пустелі в палючих обіймах тифона.

— Буває так, — відповів старий лівієць, — що південний вітер пустелі дражнить вітри, які дмуть з-над моря, і тоді буває злива.

Рамзеса неприємно зачепили ці слова; він думав, що зливу викликав молитвою Пентуер. Звернувшись до лівійця, він спитав:

— А хіба буває й таке, щоб з людської постаті сипалися іскри?

— Завжди так буває, коли віє вітер пустелі, — відповів лівієць. — Адже й цього разу ми бачили іскри, що сипалися не тільки з людей, а й з коней.

В його голосі бриніла така певність, що царевич підійшов до офіцера своєї кінноти й шепнув:

— Поглядайте на Лівійців…

Тільки він устиг це сказати, як щось заворушилося в темряві, і за хвилину почувся тупіт. Коли блискавка осяяла темряву, всі побачили чоловіка, який тікав на коні.

— Зв’язати цих негідників! — наказав царевич, — і вбити, якщо котрий опиратиметься!.. Горе тобі, Техенно, коли цей розбійник приведе на нас твоїх братів!.. Загинете в страшних муках ти й твої…

Незважаючи на дощ, грім і темряву, Рамзесові воїни швидко пов’язали лівійців, які не чинили зрештою ніякого опору.

Може, вони чекали наказу Техенни, але той був такий пригнічений, що навіть не думав про втечу.

Поволі буря вщухла, і місце денної спеки в пустелі зайняв холод, що пронизував до кісток.

Люди й коні напилися досхочу, шкіряні мішки були повні води, фініків і сухарів вистачало, отже, у всіх був добрий настрій.

Грім майже стих, бліді блискавки спалахували чимраз рідше, на північному небі почали розходитись хмари, де-не-де показались зірки.

Пентуер підійшов до Рамзеса.

— Вертаймося до табору, — сказав він. — Ми можемо туди добратись за кілька годин, раніше, ніж той втікач встигне направити на нас ворогів.

— Як же ми потрапимо в такій темряві? — спитав царевич.

— Чи є у вас смолоскипи? — звернувся жрець до азіатів.

Смолоскипи — довгі шнури, просочені пальними речовинами, — були, але не було вогню. Дерев’яні кресала, з допомогою яких добували вогонь, промокли.

— Доведеться чекати до ранку, — роздратовано сказав царевич.

Пентуер не відповів нічого. Він витяг із своєї торби якийсь невеличкий прилад, взяв у воїна смолоскип і відійшов набік. За хвилину всі почули тихе шипіння, і смолоскип… спалахнув.

— Великий чаклун цей жрець, — буркнув старий лівієць.

— На моїх очах ти вчинив друге чудо, — сказав Пентуеру царевич. — Чи можеш ти мені пояснити, як це робиться?..

Жрець заперечливо похитав головою.

— Про все питай мене, володарю, — промовив він, — і я відповім тобі, наскільки в мене вистачить мудрості. Але ніколи не вимагай, щоб я відкрив тобі таємниці наших храмів.

— Навіть якби я найменував тебе моїм радником?

— Навіть і тоді, Я ніколи не буду зрадником, а якби й посмів ним стати, мене злякала б кара…

— Кара?.. — повторив царевич. — Ага!.. Я пам’ятаю в храмі Гатор чоловіка, схованого в підземеллі, на якого жерці виливали киплячу смолу. Невже вони робили це справді?.. І той чоловік справді сконав у муках?..

Пентуер промовчав, ніби не чуючи запитання, і поволі витяг із своєї чудесної торби невеличку статуетку бога з розкинутими руками. Статуетка висіла на шнурку; жрець опустив її вниз і, шепочучи молитву, почав спостерігати. Вона трохи похиталась і повисла спокійно.

Рамзес при світлі смолоскипа здивовано дивився на ці таємничі дії жерця.

— Що ти робиш? — спитав він його.

— Я можу сказати тільки те, достойний повелителю, що цей бог показує однією рукою на зірку Есхмун. Ця зірка вночі веде через моря фінікійські кораблі.

— То й фінікійці мають цього бога?

— Ні, вони навіть не знають про нього. Бог, який завжди вказує однією рукою на зірку Есхмун, відомий лише нам та халдейським жерцям. З його допомогою кожен пророк, вдень і вночі, в погоду і негоду, може знайти дорогу на морі чи в пустелі.

За наказом царевича, який із запаленим смолоскипом ішов біля Пентуера, почет і полонені рушили за жерцем в північносхідному напрямі. Божок, що висів на шнурку, хитався, але простягнутою рукою все показував, де лежить священна зоря, покровителька тих, що збилися з дороги.

Ішли пішки, ведучи коней, добрим кроком. Було так холодно, що навіть азіати хукали в руки, а лівійці тремтіли.

Раптом щось захрускотіло і затріщало в них під ногами.

Пентуер зупинився і нагнувсь.

— У цьому місці, — сказав він, — на твердому грунті від дощу лишилася неглибока калюжа. А з води, глянь, достойний володарю, що зробилося…

Кажучи це, він підніс і показав царевичеві щось схоже на скляну пластинку, що танула у нього в руках.

— Коли дуже холодно, — додав він, — вода перетворюється на прозорий камінь.

Азіати