Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

22 листопада в Київ було призначено консулом з особливими повноваженнями Енно, який взявся енергійно „порядкувати” у визначеному регіоні. Серед інших „дипломатичних” акцій було попередження німецьких окупантів про відповідальність за можливі революційні виступи на контрольованій території (до приходу антантських сил) та за продаж або передачу зброї повстанцям. Тоді ж генерала Бертелло призначили командуючим військами Антанти на півдні Росії та Румунії. У його розпорядження для початку операцій було надано три французькі дивізії з розрахунком на наступне поповнення румунськими та іншими військами.

А вже 23 листопада на рейді Севастополя з’явилася антантська ескадра у складі 2 англійських, 2 французьких, 1 італійського дредноутів та 16 інших військових кораблів. Наступного дня до Салонік із Севастополя відбуло 20 білогвардійських транспортних суден для підвозу підкріплень. 27 листопада кораблі Антанти з’явились в Одеському порту. До міста почали стягуватися французькі, грецькі, польські, сербські білогвардійські підрозділи. 9 грудня англійські військові кораблі ввійшли в Миколаївський порт.

Одеса була перетворена на основну базу сухопутних військ інтервентів, а Севастополь — на військово-морську базу. В Одеському порту знаходилися французькі, англійські, італійські кораблі — броненосець „Мірабо”, 4 крейсери, 5 міноносців. Загальна кількість військ інтервентів в Одесі становила 45 тис. в Криму — понад 10 тис.[928]

Однак названі сили чисельно на порядок поступалися австро-німецьким окупантам, які тим не менше так і не змогли за вісім місяців опанувати Україною. Та й військові, моральні кондиції, настрої інтервентів, які за роки Першої світової війни звикли до неквапливих позиційних дій, в ході яких незмінно розраховували на підтримку союзників (відтягування переважної частини військ супротивника на Східний фронт) від самого початку робили проблематичними їх плани оперативної окупації основних центрів України — Києва й Харкова.

До того ж війська Антанти опинились на території, населення якої впродовж двох років зазнало впливів радикальних ідеологічно-політичних доктрин. Тут діяли не лише білогвардійські сили, елементи, що їх підтримували і тому вітали прихід інтервентів, а й більшовики, прибічники влади рад, поборники світової пролетарської революції. Вони не лише активно протидіяли іноземним прибульцям, піднімали населення на боротьбу з ними, а й вдалися до широкої агітації у ворожих військах, що відразу ж виявилася достатньо ефективною. Рядовий склад інтервентів виявився сприйнятливим до революційних ідей, принаймні, із зацікавленням слідкував за „соціалістичними експериментами”.

Тож антантське командування в Україні почувалося не надто комфортно. Воно не могло, зокрема, прийти до рішення, що робити з повстанським військом Директорії, що наблизилось до Одеси і 12 грудня ввійшло до міста. Оголосивши Одесу на воєнному стані, інтервенційні частини залишилися здебільшого на кораблях, а в район порту відступили й білогвардійці. Однак із прибуттям 17 грудня 156-ї французької дивізії її командир генерал Боріус наказав денікінським підрозділам очистити Одесу від повстанців. За цих обставин командування військ УНР згодилось здати зброю і відвести свої сили з міста.

Скориставшись із сум’яття, нерозберихи, робітничі бойові дружини за наказом більшовицького ревкому захопили багаті збройні трофеї і на деякий час 18 грудня запанували в низці ключових пунктів Одеси. Однак, не маючи ще достатніх сил, більшовики віддали наказ робітничим загонам відступити в навколишні села, перейти на нелегальне становище й приступити до організації партизанської боротьби.

На заклик більшовиків встати на боротьбу за відновлення влади рад під їх прапори прийшло чимало жителів південного регіону і Одеса виявилася практично блокованою. Військовий губернатор Гришин-Алмазов доповідав у штаб Денікіна, що „Одеса перебуває у стані обложеної фортеці”[929].

Спроби антантців розширити зону окупації навколо міста наражалися на істотний спротив партизанів і з великими труднощами врешті вдалося закріпитися лише на деяких залізничних станціях (Роздільна, Вознесенськ тощо).

Отже, попри всю військово-економічну й політичну могутність країн Антанти, реальність реалізації первісних планів окупації України без підтримки інших союзних сил, без зміни підходів до справи, зокрема — істотного збільшення інтервенційного корпусу, на кінець 1918 р. слід визнати дуже проблематичною.

Порівняно значно оптимістичнішими вимальовувались наміри відновлення влади рад, які виношувались більшовиками.

Уже 14 листопада 1918 р. В.Антонов-Овсієнко, який дуже добре знав і об’єктивно оцінював становище в регіоні, підготував доповідну записку до Реввійськради РСФРР „про обстановку і найближчі стратегічні плани на Півдні (Україна, Дон)”. Реалістично оцінивши сили гетьманців, білогвардійців і окупантів, що на той момент уже готувалися до евакуації з України (врахування повстанського потенціалу Директорії, природно, в документі відсутнє), В.Антонов-Овсієнко вважав, що загони Червоної Армії „уже зосереджені або зосереджуються у найважливіших відправних стратегічних пунктах і достатні для найактивніших операцій”[930].

На перший погляд для такого висновку підстав практично не було. Адже йшлося на той момент лише про дві повстанські дивізії в нейтральній зоні. Однак В.Антонов-Овсієнко мав на увазі можливість переведення політичних настроїв трудящих України у воєнну організацію і відповідні дії. „На Україні, - наголошував він, — окрім двох повстанських дивізій (3500 і 500 чоловік), які діють біля Курська, існують у низці міст наші партійні орг[ани], що можуть мобілізувати нам на підтримку значні маси бідноти. Особливо революційно налаштовані селяни Чернігівської губернії, особливо добре організовані і значні революційні сили в Катеринославській губернії”[931].

Отже основний розрахунок діяча, який по суті визначав стратегію боротьби за Україну, будувався на перспективі підтримки руху за відновлення влади рад широкими масами самого українського населення.

Із трьох головних напрямків воєнних дій два стосувалися безпосередньо України: „1. Прикриваючись (очевидно в тексті помилка — швидше за все дане слово слід читати як „прориваючись” — В.С.) від Брянська до Гомеля і маючи на увазі за найменшої можливості зайняти Гомель, слід розвинути серйозну диверсію до Києва з Курська, мобілізуючи й формуючи повстанців (до цього залучається і менша з двох повстанських дивізій).

2. Удар на Харків: від Курська та Н.Оскола на Білгород-Харків, дивізія Ауссема — на Готню-Богодухів, від Н.Оскола і Лісок на Валуйки-Куп’янськ (Вовчанськ)”[932].

Разом із тим, В.Антонов-Овсієнко, к і інші політичні й військові керівники РСФРР, вважав необхідним зосередження головних сил із наявних на той момент в регіоні на Донському напрямку з рухом на Ростов-Новочеркаськ і Царицин.

Після реалізації першої черги накресленого стратегічного плану, зокрема захоплення Харкова, передбачався рух, з одного боку — у напрямку Полтава — Київ, з другого — в Донецький басейн, з третього — на Катеринослав