Читати книгу - "Інґа"

більш значущим. Селзнік найняв її та трьох інших надзвичайно привабливих жінок, кожна з яких в минулому була акторкою, їздити з промокампанією «Дуелі під сонцем» 130 містами, в яких вони мали пригощати вином і вечерями редакторів, кінокритиків, дикторів з радіо, словом, усіх, хто міг допомогти фільму. Один із зіркових акторів, Джозеф Коттен, уїдливо зазначив: «Замість відряджати чотирьох дівчат у 130 міст, Селзніку треба було б відрядити 130 дівчат у чотири міста. Оце було б цікаво»{918}.

Журнал Life писав, що жінок називали «чотирма мотиваторками». Товариство Інзі складали Аніта Колбі — донька мультиплікатора, що вигадав Бетті Буп, Інґа проголосила Аніту найфотогенічнішою жінкою світу; модель Лора Уеллс; та єдина брюнетка в цій компанії — Флоренс Прітчетт — редакторка відділу моди у New York Journal American, яка разом з Інґою ділила звання коханки Джека Кеннеді. Прітчетт була з Кеннеді в клубі Stork у 1944 році, де він розмовляв із Джоном Герсі стосовно статті про випадок із РТ-109. Вона з задоволенням зустрічалася з Джеком усі 1950-ті, часто в Гавані, коли Прітчетт була дружиною амбасадора Ейзенхауера на Кубі. Невідомо, чи Інґа з Прітчетт ділилися своїми думками про Кеннеді, хоча малоймовірно.

Певно, у них і можливості такої не було, бо кожна з «мотиваторок» подорожувала окремо в іншій частині країни. Інзі доручили проїхатися 20 західними містами, і все йшло добре, поки не трапилася неприємність перед приїздом у канадський Ванкувер у Британській Колумбії.

Ще перед початком промотуру, непокоячись через випадок з Бутбі, Інґа попросила шефа ПАГС Джона Уїлера зв’язатись із газетами Хьорста — попросити, щоб вони більше не використовували її фото INS 1936 року з підписом, що її призначено головним рекламним агентом нацистів у Данії. Під час візитів у різні міста газети здебільшого не згадували її перебування у нацистській Німеччині.

Але виконуючи нудну рутинну роботу, ініціативний редактор Vancouver Sun знову знайшов це фото і ствердив як безумовний факт: «Гітлер у 1936 році призначив міс Інґу Арвад головним рекламним агентом нацистів у Данії». Наступного дня Канадська робітничо-прогресивна партія виступила із заявою, називаючи Інґу «прихильницею нацистів» і пропонуючи заборонити їй в’їзд до Канади{919}.

Принижена Інґа відмінила свої заплановані візити до Ванкувера і Калґарі, удаючи, що в неї ангіна, і сподіваючись, що це допоможе припинити розмови в зародку. Уїлер надіслав їй дружню телеграму: «Мені шкода, що фото з брехливим підписом завдає тобі неприємностей… перш ніж тебе найняти, ми перевірили твоє досьє і дізналися, що це звинувачення неправдиве»{920}. Інґа теж знала, що воно неправдиве. Але розмірковувала: чи це фото, про яке, за її словами, вона нічого не знала, переслідуватиме її до кінця життя.

На щастя, цього разу світлина не коштувала їй ані ймовірного чоловіка, ані роботи. Селзнік залишив її в команді, і вона продовжила тур, в якому більше не було згадок фотографії чи нацистської Німеччини. Вона все ще потрапляла у заголовки, але переважно через велику увагу, яку привертали до себе «чотири мотиваторки», куди б вони не їхали.

У Х’юстоні кінокритик з Post Г'юберт Руссель писав, що був приголомшений під час інтерв’ю з Інґою в її готелі: «Вона спускалася сходами, сама значною мірою виглядаючи як кіноактриса. В одній руці тримала ридикюль; в іншій з удаваною сором’язливістю — напівпорожню пляшку віскі.

Я не п’ю, — сказала вона, — але подумала, може, вам захочеться келих? Це частина вашої щоденної роботи? — спитав я. О, ні, — відповіла вона. — Та ми намагаємося продумати всі деталі. Це дуже добрий скотч. Чоловік у Далласі випив половину пляшки і не сп’янів… Це був прес-агент нової ери. Світ після тієї вечері видавався трохи фантастичнішим, ніж був до того.{921}

Багато кого шокували виверти Селзніка, і навіть він погоджувався, що з промоцією фільму «порушив усі правила благопристойності»{922}. Але це спрацювало. Руссель надав Інзі 50 сантиметрів газетного місця своєї колонки, а журнал Life підрахував, що інтерв’ю Інґи та інших мотиваторок 300 репортерам і редакторам зібрали понад десять тисяч сантиметрів газетних площ{923}. Коли «Дуель під сонцем» вийшла, перед кінотеатрами вишикувалися «черги до іншого кварталу», хоча ціни на квитки підвищили до долара і двадцяти центів. Того року фільм зібрав найбільшу касу після лідера — стрічки «Найкращі роки нашого життя»{924}.

Розділ 67
«Чоловік, який знає індіанців»

Можливо, невипадково після промоції вестерна Інґа закохалася у ковбоя, і не просто в кіношного, а у справжнього — від голови до п’ят. Його звали Тім МакКой і колись називали «одним із десяти найкращих акторів вестернів усіх часів»{925}. Коли він помер, Nogales Herald написала, що МакКой не лише був зіркою, коли «Джон Уейн, Уорд Бонд і Уолтер Бреннан… ще починали статистами», він ще й особисто знав Баффало Білла Коуді, Уайатта Ерпа і Бета Мастерсона{926}.

Коуді став кумиром усього життя МакКоя, коли той побачив мисливця і його легендарне шоу «Дикий Захід» у 1898 році у віці семи років у рідному місті Саґіно, штат Мічиган. Оскільки батько МакКоя був шефом поліції