Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

1917 р. у Петербурзі створено екзархат Російської греко-католицької церкви на чолі з Л. Фьодоровим. Навесні 1915 р. така ж доля спіткала ректора Львівської греко-католицької семінарії о. Й. Боцяна. За підозрою в українофільстві вивезено на схід (Омськ, Томськ, Симбірськ, Перм, Оренбург, Вятка та ін.) десятки греко-католицьких священиків Львова та навколишніх міст і сіл, зокрема: С. Алексевича (с. Батятичі Жовківського повіту), М. Ганкевича (с. Порохів Богордчанського повіту), І. Гордієвського (Станиславів), В. Громницького (Тернопіль), О. Дольницького (с. Баворів Тернопільського повіту), В. Лисинецького (с. Гвіздець Надвірнянського повіту), Й. Любінецького (с. Дубовець Калуського повіту), В. Носковського (с. Сороки Бучацького повіту), Л. Савицького (с. Щуровичі Бродівського повіту), С. Сапруна (Сокаль), Г. Хамчука (Зборів), М. Цегельського (Камінка Струмилова), С. Юрика (Золочів) та ін. На їх місце надіслано 47 православних священиків. Однак на православ’я перейшло лише близько сотні з 1874 греко-католицьких парафій. Нова влада виплачувала священикам заробітню плату у сумі близько 100 рублів в місяць. Так звану релігійну опіку над Галичиною Російський Найсвятіший Синод доручив архієпископу Волинському і Житомирському Євлогію (Василю Георгієвському), який у 1905–1914 рр. очолював Холмсько-Люблінську єпархію. Його канцелярія знаходилася по вул. Набеляка, 27 а, де у міжвоєнний період розмістилося Генеральне консульство СРСР у Львові. 7 грудня 1914 р. архієпископ вперше відслужив літургію у Преображенській церкві Львова, зазначивши, що Руська православна церква відкрила «перед уніатами свої обійми». Втім, немало греко-католицьких священиків тоді заявило, що «возз’єднання з Православною церквою є гріхом».

Російська адміністрація переслідувала не лише українських діячів (так званих «мазепинців»), але й представників єврейського національно-культурного і господарського життя. Уже восени 1914 р. галицькими містами прокотилися єврейські погроми; до грабунків та підпалів будинків були причетні солдати російської армії, інколи місцеві жителі. 27 вересня і 17 жовтня у Львові було пограбовано єврейський квартал, вбито 18, поранено близько 70 осіб, багато євреїв заарештовано новою владою. У ході воєнних дій пограбовано помешкання і магазини євреїв у Бродах, Гусятині, Белзі, Сокалі, Стрию, Яворові, Янові, Великих Мостах, Кристинополі, Раві-Руській. Єврейське населення краю було фактично позбавлене громадянських прав, якими користувалося в Австро-Угорській монархії. За наказом влади, євреїв звільнено з державних установ, призупинено діяльність єврейських громадських товариств, багатих євреїв та громадських діячів оголошено заручниками або злочинцями. Грабунки єврейських господарств спричинили голод серед мирного єврейського населення. Російським військовикам було дано право страчувати підозрюваних євреїв (так званих шпигунів) без суду та слідства. Євреїв залучали до примусових робіт з очищення доріг і вулиць. На єврейське населення часто накладалася контрибуція та штрафи. Зазнали знущань навіть рабини, яких солдати тягали по місту за пейси, відрізали їм бороди, примушували чистити вигрібні ями. Піддавалися нарузі синагоги у Львові, Бродах, Белзі, Магерові та інших містах і містечках. У 1917 р. відбулися нові єврейські погроми у Тернополі та Калуші, що спонукало галицьких євреїв тікати у внутрішні райони Австро-Угорщини або Росії (щоправда, їм заборонено осідати в Петрограді, Москві, а також на території Кубані). Російська військова цензура забороняла друк будь-яких повідомлень про становище євреїв на окупованих територіях та Росії. На жаль, європейська періодика теж практично не згадувала про злодіяння російської вояччини щодо галицьких євреїв.

Організацією гуманітарної допомоги місцевим євреям займався львівський рабин і мовознавець Бернард Гауснер і адвокат-сіоніст Якуб Діамант (згодом посол Сейму Другої Речі Посполитої), а також Єврейський комітет допомоги жертвам війни (ств. 1914 р.), зокрема його осередки у Петрограді, Києві, Одесі.

Зазнавали знущань з боку влади і галицькі німці, колонії і фільварки яких нерідко розташовувалися довкола міст та містечок. Особливо жорстоко пограбовано їхні магазини під час відступу захмелілих російських солдатів. Немало німецьких колоністів, представників євангелістських громад за підозрою у шпигунстві було вивезено на схід. Харитативну допомогу німецьким біженцям надавав євангелістський пастор Т. Цеклер, а також «Комітет суспільної опіки для німецьких утікачів з Галичини та Буковини» (створений в австрійському місті Галлнойкірхен біля Лінца).

Натомість російська влада не заборонила діяльність польських книгарень, бібліотек, громадських товариств. Зовні толерантним було ставлення до римо-католицького єпископа Ю. Більчевського і вірменського католицького єпископа Й. Теодоровича. Польські австрофіли, прагнучи уникнути російських репресій, намагалися покинути місто.

Вивозилися на схід не тільки люди, але й фабричні машини, ліки, шкіра, хірургічні інструменти, мануфактура, зерно, предмети культури та історії. Зокрема пограбовано скарбницю Святоюрського собору у Львові, Національний музей, Наукове товариство імені Шевченка, друкарні у Львові, Жовкві та інших містах.

У період російської окупації на Личаківській дільниці Львова закладено два нові військові цвинтарі — Холм слави (для вояків російської армії) і Австрійський військовий (для вояків австрійської, німецької і турецької армій). Холмом слави, у спільних та індивідуальних могилах якого поховано 2545 солдатів та офіцерів російської армії, — росіян, українців-наддніпрянців, солдатів-мусульман з південних районів Росії, офіційно опікувалася родина генерал-губернатора Галичини Г. Бобринського, насамперед його дружина-графиня. На цьому цвинтарі парафіяни церкви Святого Георгія спільно з російською адміністрацією, військовими і представниками москвофільських організацій неодноразово проводили численні молебні та маніфестації. Після війни церковні поховання почали занепадати, місцеве населення там влаштувало пасовище худоби. 1923 р. міська влада вирішила не відновлювати цвинтар, а 1937 р. перенесла поховання на східну дільницю Австрійського військового цвинтаря. 1952 р. на цьому місці відкрито меморіал Радянської армії — без хрестів, але з червоними зірками і вічним вогнем.

Австрійський військовий меморіал фактично заклала російська адміністрація, яка восени 1914 р. на Личаківській дільниці міста почала ховати померлих полонених солдатів австрійської та німецької армій. Після відходу російських військ 19 вересня 1915 р. там урочисто відкрито пам’ятник, збудовано муровану огорожу. До кінця 30-х років було перезахоронено до десяти тисяч військовиків австрійської, турецької, німецької та російської армій. На цьому цвинтарі поховано не менше 600 поляків із австрійської і німецької армій. У 1946–1947 рр. цвинтар знищила нова радянська влада, відтоді на Марсовому полі почали ховати радянських визволителів міста 1944 р., а фактично представників силових структур СРСР, які загинули вже у повоєнний період. Донині збереглася лише мурована брама, яка побудована в 1917 р. на місці старої дерев’яної з 1916 року.

Отже, політика тогочасної російської влади мала на меті відірвати якомога більше людей від етнокультурних коренів та усталеного соціально-економічного середовища, в якому