Читати книгу - "Єретики Дюни"

Жовті вогні кидали відсвіт на хмари над ними, позначаючи розміщення потрібного їм селища. Кальна дорога повела їх через тунель під окружною, звідти вони вийшли на низький пагорб, зарослий якоюсь подобою саду. У тьмяному світлі вирисовувалося голе віття дерев.

Люцілла глянула вгору. Хмари рідшали. Гамму мала багато малих місяців, фортець — не-кораблів. Частину з них помістив там Теґ, але вона зауважила низку нових, вони разом виконували сторожові ролі. Здавалися десь учетверо більшими за найяскравіші зорі, часто переміщалися групами. Це робило їхнє світло корисним, проте нерегулярним, бо рухалися вони швидко — від їхньої появи над горизонтом до зникнення за ним минало всього кілька годин. Крізь просвіти між хмарами вона побачила стрічку з шістьох таких місяців. Задумалася, чи є вони частиною Теґової захисної системи.

На мить її думки перейшли до природженої слабкості ментальності облоги, яку репрезентувала така оборона. Теґ мав рацію. Мобільність була ключем до військового успіху, та вона сумнівалася, що він мав на увазі пішохідну мобільність.

На білому від снігу схилі важко було сховатися, і Люцілла відчувала, що Бурзмалі це нервує. Що вони робитимуть, якщо хтось прийде? Внизу, ліворуч від них, тяглася покрита снігом западина, ведучи до селища. Там не було дороги, але Люцілла подумала, що може бути стежка.

— Туди, вниз, — сказав Бурзмалі, ведучи її в западину. Сніг сягав їм до литок.

— Сподіваюся, ці люди гідні довіри, — зауважила вона.

— Вони ненавидять Всечесних Матрон, — відповів він. — Для мене цього досить.

— Краще б гхола був тут! — Вона втрималася від різкішої відповіді, та не змогла пересилити себе й не додати: — Мені їхньої ненависті не досить.

«Краще очікувати найгіршого», — подумала вона.

А все-таки думки про Бурзмалі її заспокоїли. Він скидався на Теґа. Жоден із них не вибрав би дороги, що завела б у глухий кут, якби тільки міг цьому запобігти. Вона здогадувалася, що навіть у кущах довкола них приховані сили підкріплення.

Засипаний снігом шлях переходив у бруковану доріжку, злегка вигнуту досередини. Завдяки системі танення вона була чистою від снігу. Посередині доріжки тяглася цівка вологи. Люцілла пройшла цією доріжкою кілька кроків, перш ніж розпізнала, що то таке — магшут, магнітний жолоб. Шляхопровід для древнього магнітного транспорту, що перевозив товари чи сировину до фабрик у часи перед Розсіянням.

— Тут стає крутіше, — попередив її Бурзмалі. — Там вирізані сходинки, але будь обережною. Вони плиткі.

Невдовзі вони дісталися кінця магшута. Зупинилися біля напівзруйнованої стіни — місцева цегла поверх пласталевого фундаменту. При слабкому зоряному світлі на пояснілому небі можна було розгледіти, що цеглу зроблено примітивно — типова будівля Голодних Часів. Стіна була оповита масою виткої лози й покрита плямами грибів. Рослинність не дуже приховувала тріщини цегли та грубі зусилля заповнити щілини заправою. Одинарний ряд вузьких вікон виходив на місце, де магшут вливався в гущавину бур’янів та кущів. Три вікна блимали електричною синявою — там ішла якась внутрішня діяльність, що супроводжувалася слабким потріскуванням.

— За давніх часів це була фабрика, — озвався Бурзмалі.

— Маю очі та пам’ять, — відрізала Люцілла. Невже цей буркітливий самець вважає, що вона геть позбавлена розуму?

Щось похмуро заскрипіло ліворуч від них. Латка дерну та бур’янів піднялася, відкривши вхід до підвалу. Звідти сяяло яскраве жовте світло.

— Хутко! — Бурзмалі швидким бігом повів її крізь густу рослинність, а тоді вниз сходами за лядою дверей. Скрипучі двері зачинилися за ними під акомпанемент механічного гудіння.

Люцілла виявила, що вони опинилися у великому приміщенні з низькою стелею. Світло випромінював довгий ряд сучасних світлокуль, вишикуваних уздовж масивних пласталевих балок над головою. Підлогу було чисто підметено, але на ній виднілися подряпини та вм’ятини. Без сумніву, сліди від машин, які колись тут стояли. Вона розгледіла проблиск якогось руху по той бік порожнього приміщення. До них чвалом підбігла молода жінка, вдягнена в драконяче вбрання, схоже на Люціллине.

Люцілла принюхалася. У повітрі витав запах кислоти з нотками чогось зіпсованого.

— Це була Харконненівська фабрика, — промовив Бурзмалі. — Цікаво, що вони тут робили?

Молода жінка зупинилася перед Люціллою. Мала тонку й гнучку постать, елегантний обрис і зграбні рухи, не скуті обтислою одежею. Личко аж світилося підшкірним блиском. Її вигляд свідчив про постійне тренування і добре здоров’я. Проте зелені очі були суворими. Від того, як вони міряли все побачене, проймало морозом.

— То вони не одну мене послали стерегти це місце, — сказала вона.

Бурзмалі почав було відповідати, але Люцілла зупинила його, простягши руку. Ця жінка не була тією, ким здавалася. «Як і я!» Люцілла відповіла, старанно добираючи слова:

— Схоже, ми завжди пізнаємо одна одну.

Молода жінка посміхнулася.

— Я стежила за тим, як ви підходили. Не могла повірити власним очам. — Пробіглася по Бурзмалі глузливим поглядом. — То це начебто клієнт?

— І провідник, — відповіла Люцілла. Помітила здивування на обличчі Бурзмалі й подумки молилася, щоб він не поставив неналежного питання. Ця молодичка була небезпечною!

— Хіба нас не чекали? — спитав Бурзмалі.

— Ах, воно розмовляє, — сказала молода жінка, сміючись. Її сміх був таким же холодним, як її очі.

— Я волів би, щоб мене не називали «воно», — сказав Бурзмалі.

— Називаю гаммійське шумовиння як хочу, — відповіла молода жінка. — Можеш не розповідати мені, що б ти там волів!

— Як ти мене назвала? — Бурзмалі був утомлений, однак ця несподівана атака змусила його скипіти гнівом.

— Шумовинням, бо так мені захотілося!

Бурзмалі вже досить витерпів. Перш ніж Люцілла зуміла його зупинити, низько ревнув і вліпив молодій жінці тяжкого ляпаса.

Але промахнувся.

Люцілла захоплено дивилася, як жінка, пригнувшись, ухилилася від атаки, піймала Бурзмалі за рукав, наче це був клапоть тканини, що розвівався на вітрі, і, крутнувшись у блискавичному піруеті, швидкість якого маскувала його точність, збила Бурзмалі з ніг. Він аж проїхався по підлозі. Жінка тим часом напівприсіла на одній нозі, а друга от-от мала завдати удару.

— А тепер я його вб’ю, — сказала вона.

Люцілла, не знаючи, що може статися далі, зігнулася, відхилившись при цьому вбік і ледь уникнувши стопи жінки, що з’явилася невідомо звідки. Відповіла контрударом — стандартною сабардою Бене Ґессерит — і відкинула молоду жінку на спину. За мить незнайомка лежала на підлозі, згорнувшись клубком: удар влучив їй у живіт.

— Думка вбити мого провідника недоречна, хай як тебе на ім’я, — промовила Люцілла.

Молода жінка насилу перевела подих і заговорила, все ще відсапуючись у паузах між словами:

— Моє ім’я Мурбелла, Велика Всечесна Матроно. Ти присоромила мене, подолавши такою повільною атакою. Навіщо ти так зробила?

— Тобі слід було дати урок, — промовила Люцілла.

— Я недавно пройшла облачення, Велика Всечесна Матроно. Прошу, даруй мені. Дякую тобі за цей прекрасний урок і дякуватиму щоразу,