Читати книгу - "Єретики Дюни"

— Ти знаєш, хто я? — спитала Люцілла найхолоднішим своїм голосом. Краєм ока побачила, як болісно й повільно встає Бурзмалі. Став збоку, стежачи за жінками, але його обличчя палало від гніву.

— З твоєї здатності дати мені урок бачу, що ти та, ким є, Велика Всечесна Матроно. Мені пробачено? — З обличчя Мурбелли зникла пустотлива посмішка. Вона стояла з похиленою головою.

— Тобі пробачено. Підлітає не-корабель?

— Так тут кажуть. Ми до цього готові. — Мурбелла глянула на Бурзмалі.

— Він усе ще корисний і мусить мене супроводжувати, — промовила Люцілла.

— Дуже добре, Велика Всечесна Матроно. Чи на знак прощення назвеш своє ім’я?

— Ні!

Мурбелла зітхнула.

— Ми захопили гхолу, — сказала вона. — Він прибув з півдня, замаскований під тлейлаксу. Я от-от мала вкласти його в ліжко, коли з’явилася ти.

Бурзмалі шкутильгав до них. Люцілла помітила, що він розпізнав небезпеку. У цьому «цілковито безпечному» місці рояться вороги! Та вороги досі дуже мало знають.

— Гхолу не поранено? — спитав Бурзмалі.

— Воно й далі говорить, — зауважила Мурбелла. — Як дивно!

— Ти не вкладеш гхолу в ліжко, — промовила Люцілла. — Він — моє спеціальне доручення!

— Граймо справедливо, Велика Всечесна Матроно. Я перша його позначила. Він уже частково підкорений.

Вона знову засміялася з бездушною невимушеністю, яка шокувала Люціллу.

— Туди. Там місце, звідки ти зможеш побачити.

***

Нехай би ти помер на Каладані!

Древній застільний тост

Дункан намагався згадати, де він. Знав, що Тормса мертвий. З його очей ринула кров. Так, це він пам’ятав виразно. Вони ввійшли до темного будинку, і тут довкола них зненацька спалахнуло світло. Дункан відчув біль у потилиці. Удар? Він намагався ворухнутися, а м’язи відмовлялися слухатися його.

Пам’ятав, як він сидів на краю широкого травника. Там ішла гра — якийсь різновид боулінгу. Ексцентричні кулі відбивалися і летіли, ці рухи начебто не корилися жодній схемі. Гравцями були юнаки у звичному одязі… Ґ’єді Прайм!

— Вправляються, аби бути старими, — сказав він. Пам’ятав, що сказав це.

Його компаньйонка, молода жінка, глянула на нього байдужими очима.

— Лише старі мали б грати в ці ігри просто неба, — сказав він.

— О?

На це питання не було відповіді. Вона виставила його дурнем, обійшовшись найпростішим вербальним жестом.

«А наступної миті зрадила мене Харконненам».

То це був догхолівський спогад.

«Гхола!»

Він згадав Твердиню Бене Ґессерит на Гамму. Бібліотеку: голофото і трайдфото Герцога Атріда, Лето І. Теґова схожість із ним не була випадковою: Теґ трохи вищий, але має таке саме довге худорляве обличчя, ніс із високим переніссям, славетну Атрідівську харизму…

«Теґ!»

Він згадав останній шляхетний вчинок старого башара в ніч Гамму.

«Де я?»

Тормса привів його сюди. Вони йшли зарослим шляхом на околицях Айсая. Бароні. Не пройшли і двохсот метрів, як почав падати сніг. Мокрий липкий сніг. Холодний і жалюгідний сніг, від якого їм уже через хвилину зацокотіли зуби. Вони зупинилися, щоб підняти каптури й тісніше застебнути непроникні куртки. Стало краще. Та невдовзі споночіє. Стане куди холодніше.

— Тут попереду щось типу притулку, — сказав Тормса. — Перечекаємо там ніч.

Коли Дункан не відповів, Тормса додав:

— Тепло там не буде, але буде сухо.

Дункан побачив сірий обрис цього місця з відстані приблизно трьохсот кроків. Будівля заввишки десь у два поверхи вирізнялася на тлі брудного снігу. Він одразу розпізнав її, це був Харконненівський лічильний пост. Тут спостерігачі лічили (а інколи вбивали) людей, які проходили повз. Його збудовано з місцевої глини, перетвореної на одну гігантську цеглину. Технологія цього перетворення зводилася до простого прийому: спершу з глини робили брикети, а тоді обпалювали їх широкоствольним вогнеметом. Такі ж вогнемети Харконнени використовували, щоб тримати під контролем натовпи.

Коли вони підійшли ближче, Дункан побачив залишки пов­ноохопного захисного екрана з бійницями для вогненних пік, націлених у тих, хто наближався. Хтось давно вже знищив цю систему. Рвані діри в сітці поля частково заросли кущами. Але бійниці для вогненних пік зоставалися відкритими. О так, щоб можна було бачити, хто наближається.

Тормса зупинився і прислухався, пильно вивчаючи довкілля.

Дункан глянув на стару лічильну станцію. Добре пам’ятав такі будівлі. Те, що здіймалося перед ним, було як деформована поросль, що проклюнулася з первісної насінини циліндричної форми. Поверхню випечено до стану скловидного покриття. Бородавки та випуклості видавали місця, де стався перегрів. Тисячолітня ерозія залишила дрібні подряпини, але первісна форма вціліла. Він глянув угору й помітив стару підйомну систему на силових підвісках. Хтось нашвидкуруч прилаштував блок і линву для підйому.

Тож вилом у повноохопному екрані зроблено недавно.

Тормса зник у цьому отворі.

Наче повернуто перемикач — і видіння у Дункановій пам’яті змінилося. Він був у бібліотеці не-кулі разом із Теґом. Проєктор висвітлював серію краєвидів сучасного Айсая. Думка про сучасність викликала в нього якесь дивне відлуння. Бароні було сучасним містом, якщо вважати сучасністю лише технологічну відповідність нормам цього часу. Усі перевезення людей і матеріалів здійснювалися транспортом на силових підвісках, і всі колії проходили високо вгорі. Не було входів на рівні землі. Він пояснив це Теґові.

Цей план утілився в місто, що використовувало кожен квадратний метр вертикального чи горизонтального простору для інших цілей, а не переміщення товарів і людей. Усі входи до транспортної системи були таких розмірів, щоб протиснулися універсальні транспортні капсули, — не більше.

— Ідеальними формами були б циліндри з пласкими дахами для ’топтерів, — сказав Теґ.

— Харконнени віддавали перевагу квадратам і прямокутникам.

Це була правда.

Дункан пам’ятав Бароні з ясністю, від якої била дрож. Силові колії пронизували міський простір, мов червоточини: прямі, заокруглені, вигнуті під косими кутами… вгору, вниз, вбік. Як не лічити прямокутного абсолюту, нав’язаного Харконненівським капризом, Бароні збудовано за демографічно-­інженерним критерієм: максимальна заселеність при мінімальних витратах матеріалів.

— Плаский дах був єдиним простором у цьому клятому місті, де людина могла почуватися людиною! — Він згадав, як казав це Теґові та Люціллі.

Угорі містилися пентхаузи, сторожові пости при всіх краях, при майданчиках для ’топтерів, при входах з нижчих рівнів, довкола всіх парків. Люди, що мешкали нагорі, могли забути про тілесну масу, яка корчилася по сусідству, відразу ж під ними. Нагору не діставався жоден запах чи звук із цього стовпотворіння. Слуги мусили скупатися і перевдягтися в санітарний одяг, перш ніж увійти.

Теґ мав питання.

— Чому ж ці людські маси погоджувалися жити в такому скупченні?

Відповідь була очевидною, і він пояснив її. Зовнішній простір був небезпечний. Міська влада доклала сил, щоб він здавався ще небезпечнішим, ніж був насправді. Крім того, мало хто знав про краще життя назовні. Єдине краще життя, про яке вони знали, було нагорі. А єдиним шляхом угору була принизлива догідливість.

«Так буде, і ніщо не можна з цим зробити!»

Ще один голос пролунав у черепі Дункана. Він виразно його чув.

Пол!

«Як дивно», — подумав Дункан. У передзнанні була пиха, схожа