Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Якщо треба втекти від правоохоронців Світу Гарлана, то борт скатолова — не найгірший спосіб.

На другий день у морі, спокійний від думки, що ми відійшли від Міллспортського архіпелагу настільки, що жодному повітряному судну не вистане дальності польоту, щоб долетіти до нас, я вийшов на палубу і на лівому виносному містку спостерігав, як пролітає піді мною океан. Відчув у вітрі бризки, а в собі — відчуття того, що події летять назустріч швидше, ніж я встигаю до них призвичаїтися. Минуле і його вантаж мертвих, що падають за нашими спинами — ті, з ким ми обирали варіанти й рішення, які запізно було приймати.

Посланці мають бути в цьому майстрами.

Хтозна-чому я раптом побачив нове мініатюрне обличчя Вірджинії Відаури. Але цього разу в моїй голові не виникло ані голосу, ані прищепленої інструкторської впевненості. Здається, від цього привида я більше не отримаю жодної допомоги.

— Не проти, якщо я приєднаюся?

Хтось прогукав це крізь шум вітру й різані кілем хвилі.

Я глянув праворуч, до центральної палуби, й побачив, що вона тримається за поручень біля виходу на місток, одягнена в комбінезон і куртку, які позичила у Сьєрри Трес. У цій зафіксованій позі вона здавалася хворою і нетвердою на ногах. Сріблясто-сіре волосся здувало з обличчя вітром, але, обтяжене важчими пасмами, воно, наче обмоклий прапор, не піднімалося високо. Її очі були темними провалами на блідому обличчі.

Ще один драний привид.

— Звісно. Чому ні?

Вона перебралася на місток, виказуючи в русі більше сили, ніж у статичній позі. На той час, як вона дісталася до мене, її губи іронічно вигнулися, а голос упевнено перемагав стрімкі хвилі під бортами. З допомогою Бразилового лікування рана на щоці зменшилася до блідої лінії.

— То ти не проти поговорити з фрагментом?

Якось у Новопешті я нажерся таке в порноконструкті з віртуальною шльондрою, намагаючись — невдало — зламати програму сповнення бажань тієї системи. Якось, не дуже молодим, після адорасьйонської кампанії, я сидів і п’яний балакав про заборонену політику з військовим штучним інтелектом. Якось на Землі я напився з власною копією. Заради чого, врешті-решт, і відбувалися всі згадані розмови.

— Не надавай цьому якоїсь особливої ваги. Я ладен розмовляти практично будь з ким.

Вона вагалася.

— Я пам’ятаю чимало подробиць.

Я дивився на море і мовчав.

— Ми переспали, чи не так?

Океан летів повз мене.

— Так. Кілька разів.

— Я пам’ятаю… — ще одна затягнута пауза. Вона відвела від мене погляд. — Ти обіймав мене. Поки я засинала.

— Так, — я нетерпляче махнув рукою. — Все це дуже недавнє, Надю. Ти не пам’ятаєш нічого давнішого?

— Це… важко, — вона затремтіла. — Є плями, місця, яких я не можу вловити. Неначе замкнені двері. Наче якісь запони в голові.

Так, це системне обмеження штучної оболонки, — хотілося сказати мені. — Воно потрібне, щоб не дати тобі провалитися в психоз.

— Ти пам’ятаєш декого на ім’я Плекс? — спитав я її натомість.

— Так, Плекс. Із Текітомури.

— Що ти про нього пам’ятаєш?

Її обличчя стало різкішим, ніби було маскою, яку хтось притулив щільніше.

— Що він був дешевим прихвоснем якудзи. Підробні манери драного аристократа й душа, продана бандитам.

— Дуже поетично. Насправді, аристократія в нього справжня. Колись давно його родина сягала рівня придворних купців. А тоді вони збанкрутували, поки ти вела свою революційну війну.

— Я ж не мушу шкодувати про це?

Я знизав плечима.

— Я просто викладаю факти.

— Просто кілька днів тому ти казав, що я не Надя Макіта. А тепер зненацька хочеш звинуватити в тому, що вона робила триста років тому. Розберися з тим, у що віриш, Ковачу.

Я зиркнув у її бік.

— Поговорила з рештою?

— Вони назвали мені твоє справжнє ім’я, якщо ти про це питаєш. Трохи розказали про те, чого ти так сердишся на квеллістів. Про цього клоуна Джошуа Кемпа, якому ти протистояв.

Я знову перевів погляд на морський пейзаж, що мчав назустріч.

— Я не протистояв Кемпу. Мене послали допомогти йому. Запустити славну революцію на кавалку багна під назвою Санкція-IV.

— Так, мені сказали.

— Направили мене для цього. Поки Джошуа Кемп, як і кожен інший всраний революціонер, якого я коли-небудь бачив, не перетворився на гімноголового демагога, такого ж лихого, як і ті, кого він хотів замінити. І, перш ніж ти почуєш наступну порцію обґрунтування неоквеллізму, прояснімо ще дещо. Цей клоун Кемп, як ти його назвала, вчинив кожнісінький злочин проти людяності, включно з ядерним бомбардуванням, в ім’я Квеллкристи, чорт її бери, Сокольничої.

— Розумію. Тож ти хочеш звинуватити мене в діях психопата, котрий позичив моє ім’я й кілька моїх епіграм через кілька століть по моїй смерті. Це, по-твоєму, чесно?

— Слухай, ти ж хочеш бути Квеллою. Звикай.

— Ти так говориш, ніби я маю вибір.

Я зітхнув. Глянув на свої долоні на поручні містка.

— Ти справді побалакала з рештою, чи не так? Що вони тобі навішали? Революційну Необхідність? Підкорення Маршу Історії? Що? Що такого до всирачки смішного?

Усмішка зникла, перетворилася на гримасу.

— Нічого. Ти не зрозумів суті, Ковачу. Хіба ти не бачиш, що вже не важливо, чи я справді та, ким себе вважаю? Що з того, якщо я лиш фрагмент, поганий нарис Квеллкристи Сокольничої? Яка різниця? Наскільки я можу сягнути вглиб себе, я Надя Макіта. Хіба я маю інший вибір, окрім жити її життям?

— Може, віддати Сильві Ошімі її тіло?

— Так, але знаєш, зараз це неможливо, — відрізала вона. — Чи не так?

Я дивився на неї.

— Не знаю. Таки неможливо?

— Думаєш, я її там силоміць тримаю? Хіба ти не розумієш? Воно так не працює. — Вона набрала повну жменю сріблистого волосся й смикнула. — Я не знаю, як керувати цим лайном. Ошіма знає систему значно краще за мене. Вона відступила вглиб, коли нас узяли Гарланіти, залишила тіло працювати на автоматі. Це вона послала мене нагору, коли ви прийшли по нас.

— Справді? І що ж вона тим часом робить, надолужує втрачений сон? Охайно впорядковує свої інфосистеми? Та годі!

— Ні. Вона горює.

Це мене зупинило.

— Над чим вона горює?

— А ти як думаєш? Над тим фактом, що кожен член її команди загинув у Драві.

— Лайно краб’яче. Вона не була з ними