Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Так. Купуйте, що хочете. Купіть путівники й мапу, це слушна ідея. І підіть до видавця. Так, так.

— Може, купити вам щось, ну, знаєте, капелюх від сонця, або словник, або ще щось?

— Ні. Ідіть мерщій. Ось. — Я виписав йому чималий чек.

— Ой, дякую, Бреде. Ви залишайтеся тут і відпочивайте. Я повернуся. Ох, як захопливо! Бреде, знаєте, я ніколи не був у Італії, ніколи в житті!

Коли він пішов, я ступив до вітальні. Тепер я мав священну мету, завдання, місце в цьому світі, де вона могла бути. Варто було спакувати валізи, але я почувався неспроможним. Френсіс спакує мій багаж. Від палкого бажання до Джуліан у мене паморочилося в голові. Я досі тримав у руках її листа.

На книжковій полиці бюро навпроти мене стояла збірка любовних поезій Данте. Я дістав її. Торкнувшись книжки, я відчув — така дивна хімія кохання, — що моє збуджене серце веде далі її історію. Тепер я відчував кохання, яке набуло форми божественного гніву. Що я вистраждав заради цієї дівчинки! Звичайно, я полюблю свій біль. Але ось він — гнів, спричинений коханням, і складається він з тієї ж найчистішої матерії, що й кохання. Данте, який так часто писав про нього й так страждав від нього, знав це.

Якби схопив я коси ті хупаві,

що в пугу обернулися, в батуру,

то б миттю збув зажуру

і смикав їх під дзвони навечірні,

не знаючи пощади; і, в забаві

свою ведмежу збуркавши натуру,

я б відплатив Амуру

сторицею за хльости бузувірні.

І в очі іскрометні, неймовірні,

що серце спопеляють неухильно,

зирнув би пильно;

а потім у пориві мсти останнім

розтис би пальці, вборканий коханням[127].

Коли задзвонив телефон, я лежав на підлозі долілиць і притискав до серця листа Джуліан і Rime[128]. Я, похитуючись, звівся на ноги посеред чорних сузір’їв і підійшов до апарата. Почув голос Джуліан.

Ні, це не був її голос, це була Рейчел. От лише коли Рейчел хвилювалася, її голос жахливо був подібний до доньчиного.

— Ох… — сказав я, — ох… — Слухавку я тримав далеко від себе. Тієї миті в очах щось п’яно спалахнуло, і я побачив Джуліан у її чорних колготках, її чорній курточці, її білій сорочці; вона тримала овечий череп у мене перед обличчям. — Що сталося, Рейчел, я не чую…

— Бредлі, чи не могли б ви негайно приїхати сюди?

— Я їду з Лондона.

— Будь ласка, чи не могли б ви негайно приїхати, це дуже, дуже терміново.

— Чому б вам не прийти сюди?

— Ні. Бредлі, ви мусите приїхати, благаю вас. Будь ласка, приїжджайте, це стосується Джуліан.

— Рейчел, вона у Венеції, чи не так? Ви знаєте її адресу? Я отримав від неї листа. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Ви знаєте це? Чи немає у вас там Арнольдового записника, де можна подивитися адресу?

— Бредлі, приїжджайте сюди негайно. Це дуже… важливо. Я розповім вам усе… що ви хочете знати… лише приїдьте…

— Що сталося, Рейчел? Рейчел, із Джуліан усе гаразд? Ви ж не отримали поганих новин? О Господи, вони зазнали аварії?

— Я все вам розповім. Лише приїдьте сюди. Нумо, мерщій, не гайте часу, беріть таксі, кожна секунда має значення.

— Рейчел, із Джуліан усе гаразд?

— Так, так, так, просто приїдьте.

* * *

Тремтливими руками я заплатив за таксі, розкидавши гроші по всій машині, бігцем минув доріжку й загупав дверним молотком. Рейчел одразу відчинила двері.

Я ледве впізнав її. Чи, радше, я впізнав у ній лиховісну примару, збентежену постать у сльозах із початку цієї історії; її обличчя страшно набрякло від сліз, і, схоже, знову з’явився синець, а можливо, це був просто бруд, як у дитини, що довго розмазувала сльози.

— Рейчел, сталася аварія, і вони зателефонували, вона травмувалася? Що сталося, що сталося?

Рейчел сіла на стілець у передпокої й голосно, жахливо й дзвінко застогнала, хитаючись туди-сюди.

— Рейчел… із Джуліан сталося щось жахливе… що це? О Господи, що сталося?

За хвилину чи дві Рейчел підвелася, не припиняючи стогнати, і обіперлася на стіну. Її волосся скуйовдилося пишною, заплутаною кучерявою копицею, як у божевільної, пасма падали на очі й чоло. Мокрі вуста розтулилися й тремтіли. З очей, що перетворилися на щілини між набряклими повіками, повільно текли великі сльози. Напружено, наче звір, вона пройшла повз мене, спираючись на стіну, і рушила до дверей у вітальню. Вона штовхнула двері, відчинила їх і жестом покликала мене за собою. Я підійшов до неї.

Арнольд лежав на підлозі біля вікна. Із садка світило сонце й освітлювало його коричневі твідові штани, але голова залишалася в затінку. Мої очі напружилися й закліпали, наче намагаючись зазирнути в інший вимір. Арнольдова голова лежала на підлозі, на чомусь дивному, що скидалося на тацю. Вона лежала в мокрій червоній плямі, яка просочила килим навколо. Я підійшов ближче й нахилився.

Арнольд лежав на боці, підтягнувши коліна й простягнувши одну руку в напрямку моєї ноги. Його очі були наполовину заплющеними, між повіками виднілися білки; зуби були зчеплені, вуста дещо витягнуті вперед, наче Баффін гарчав. Кров запеклася на його світлому розхристаному волоссі, мармуровими візерунками висохла на щоках і шиї. Я бачив збоку на черепі жахливу вм’ятину, потемніле волосся спадало до цієї западини, наче Арнольдова голова була зроблена з воску й хтось міцно натиснув на неї своїм сильним пальцем. Жилка на скроні поки що легенько пульсувала.

На килимі в калюжі крові лежала велика коцюба. Кров була червона й липка, мов заварний крем, і вже затягувалася плівкою. Я торкнувся, а потім ухопився за нагріте сонцем твідове Арнольдове плече, намагаючись трохи відсунути Баффіна, але він здавався таким тяжким, мов свинцем налитим, його наче прикрутили до підлоги, а може, у моїх тремтливих кінцівках не було достатньо сили. Я позадкував і наступив своїми заплямованими кров’ю черевиками на Арнольдові окуляри, які лежали поряд із калюжею крові.

— О Боже… ви скоїли це… коцюбою…

— Він помер… точно помер… так? — прошепотіла вона.

— Я не знаю… О Боже…

— Він помер, він помер, — і далі шепотіла Рейчел.

— Ви викликали… О Господи… що тут сталося?..

— Я вдарила його… він кричав… я не хотіла… потім він заволав від болю… я не могла знести оці його крики… я