Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Андрій

Через три роки

Літак приземлився в аеропорту, все ніби чудово, політ не зайняв багато часу, та й усе було легко і приємно, але тривожне почуття всередині ніяк не відпускає.

Не можу зрозуміти, у чому саме справа.

Я повертаюся з Варшави, де останній тиждень налагоджував дружні зв'язки з одним титаном металопластикових вікон та дверей, а всередині все дивно стискається. Не хотів їхати, але довелося — партнерам подавай головного.

Олеся з Дашкою думають, що я приїду тільки завтра, тому мій сюрприз може цілком їм сподобатися, головне — викинути з голови усі дивні думки та їхати додому.

Донька завтра прокинеться, а в неї і подарунки, і тато поряд, не знаю, чому вона більше зрадіє.

Я сумував. Ненавиджу їхати один, але Олеся не могла полетіти зі мною, тому що прихворіла, а Даші було б зі мною не дуже весело, та й перший клас — справа не жартівлива, тут пропускати не можна. Та й заради чого, щоб сидіти у номері готелю з татом-трудоголіком?

Але якщо за доньку я взагалі не хвилююся, то за її маму — навіть дуже. Не знаю, що з моєю дружиною останнім часом відбувається, але я почав відверто боятися за неї.

Хворобливий вигляд Олесі вже не на жарт лякає, але поки що всі походи лікарями безрезультатні. Весь час болить голова та слабкість.

Зізнаюся, я вже стільки херні накрутив, що мозок кипить. Зараз такий довбаний час, що куди не плюнь, кожен третій на щось хворий, і це не залишає місця для позитиву. Але це ж моя Олеся, вона не може взагалі хворіти, я не хочу прийняти, що з нею може бути щось не так. Цього просто бути взагалі не може.

У нас чудове життя, от немає місця смутку та сльозам, все, як ми мріяли.

Ці три роки назавжди залишаться моїми найулюбленішими, адже кохання в них було реально більше, ніж за все моє життя. Напевно, я настільки боюся все це втратити, що найменший кадр не за планом робить із мене параноїка.

— Андрію Олексійовичу, — водій Григорій забирає мою сумку і винно опускає очі донизу.

— Що сталося? — відчуваю, як грудну клітку, поки що скромно, починає стискати.

— Олеся у лікарні, — видає Гриша. — Ви вже сюди летіли, зв'язку не було. Їй стало погано, тому дівчата викликали швидку.

Твою матір! Мене просто починає трясти від цієї новини, і ми на всіх парах летимо до лікарні, куди відвезли мою дружину.

Від водія толку мало, його не було на місці й він до пуття нічого пояснити не може, тішить тільки те, що Григорій знає: Олеся була у свідомості й навіть роздавала команди Даші, як і що треба робити.

Дивно, звісно, все це. Мені вона кілька годин тому сказала, що їй набагато краще, а тут швидка допомога.

Господи, поки ми доїдемо до тієї лікарні, у мене серце зупиниться.

Після того, як ми зіграли друге у нашому житті весілля, Олеся знову заспівала свою пісеньку про дитину. Таке відчуття, що тільки-но вона стає моєю дружиною, одразу треба йти в чергу у жіночу консультацію. Ніби все те, через що ми пройшли, наочно їй не продемонструвало, що треба сказати “дякую” за Дашу і жити собі спокійно.

Не те щоб я не хотів дитину, ні, з цим ми з нею схожі. Тим паче у нас дівчинка, пацан би чудово вписався у нашу невелику родину, але не ціною нашого шлюбу, та й здоров'ям Олесі загалом. Вона щоразу таке вигадує, що в мене мізки назовні вилазять, але дружину не переконаєш. Хоче — й усе тут.

Не здивуюся, якщо те, чим вона хворіє, цілком можна віднести до розряду нездужань від якихось ліків, які покращують наші шанси на успіх.

Пройшовши купу коридорів і стривожених облич медичних співробітників, нарешті заходжу до палати, де спокійно у позі лотоса сидить моя дружина разом зі своїм гінекологом.

Ну що я казав? Гінекологічне відділення. Бінго.

— Андрію? — дивується Олеся. — Що ти тут робиш? Ти що, прилетів спеціально із Варшави? Як ти так встиг?

— Доброго вечора, Наталіє Сергіївно, — намагаюся чемно усміхнутися гінекологу. — Радий вас бачити, але не могли б ви залишити нас із дружиною наодинці? Ненадовго.

Лікар стримано усміхається і спочатку дивиться на мене, а потім на Олесю, нібито цікавлячись, чи нормально це буде.

Нормально, лікарю, я практично ніколи не б'ю свою Лисичку, але сьогодні готовий їй влаштувати райське життя і надавати по дупі конкретно.

Олеся проводжає очима свого лікаря, а потім похмуро на мене дивиться.

— Обов'язково бути таким грубіяном? — штовхає мене в плече, тільки-но я підходжу до її ліжка.

— А обов'язково страждати хернею? — не витримую я і гарчу на неї у відповідь.

— Ти що, все вже знаєш? — очі Лисички стають як дві величезні кулі. — Але хто тобі сказав? Ніхто ж не знав.

— Олесю, я прошу тебе, будь ласка, — навмисне зменшую тон. Може, дійде? — Зав'язуй з цим. Ти розумієш, що, напевно, існує причина, через яку Бог не посилає нам з тобою дітей, та й мені, якщо чесно, вже байдуже. У нас є все, що ми з тобою хотіли, і дитина теж. Навіщо знову впадати в крайнощі та намагатися зробити те, що не виходить? Я якось переживу без сина, але хочу, щоб ти здоровою була і не впадала в крайнощі.