Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

А вона, завдяки блискучій пам’яті та здатності швидко вчитися без найменших зусиль, вміла так розповісти про будь-який монумент, будь-який камінь при дорозі, що ті негайно наповнювалися важливим значенням. Мені самій кортіло негайно покинути всі ті дурниці, які мені доручали, і взятися до навчання. Але ті «дурниці» поглинали весь мій час і сили, завдяки їм я забезпечувала собі небідне життя, хоча часто доводилося працювати й ночами. Інколи серед ночі в тиші квартири я думала: можливо, Ліла теж не спить, щось пише, як і я, можливо, конспектує прочитане в бібліотеці або записує власні враження й думки, чи використовує його як основу для фантазій; можливо, оті всі факти цікавили її тільки як матеріал для власної історії.

Без сумніву, і цього разу вона поводилася, як завжди: спершу страшенно захоплювалася, а потім її ентузіазм поступово згасав, аж поки не зникав остаточно. Як я зрозуміла, у той період її цікавила історія порцелянової фабрики неподалік від Королівського палацу. А до того вона збирала інформацію про церкву Сан-П’єтро-а-Маєлла. Потім шукала путівні нотатки іноземних мандрівників із враженнями від відвідин Неаполя, сповнені захоплення і разом із тим – відрази від побаченого в місті. «Усі, усі як один, – розповідала вона, – із століття в століття вихваляли великий порт, море, кораблі, замки, високий чорний Везувій з його загрозливим димом, побудоване за зразком амфітеатру місто, парки, сквери й палаци. І разом з тим усі як один, із століття в століття, нарікали на бюрократію, корупцію, фізичну та духовну убогість місцевої влади та населення. Жоден орган влади, жодна установа за пишними дверима палацу з помпезною табличкою не працює як годиться. Ніякого встановленого порядку, лише хаотичний, нестримний натовп уздовж захламлених ятками вулиць. Люди не говорять, а репетують, скрізь діти-безхатченки й жебраки. Немає у світі іншого міста, де стільки ж гамору і крику, як у Неаполі».

Якось ми заговорили про насильство. «Колись ми вважали, що це ознака нашого району, – сказала вона, – воно оточувало нас від самого дитинства, і ми думали: нам не поталанило тут народитися. Пам’ятаєш, як уміло ми могли ранити словом, до яких вигадок вдавалися, аби сильніше скривдити й принизити? Пригадуєш, скільки разів билися Антоніо, Енцо, Пасквале, мій брат, Солари, та й ми з тобою? Пам’ятаєш, як батько викинув мене з вікна? Я читала стару статтю про Сан-Джованні-а-Карбонара, у якій пояснюється походження назви «Карбонара», або, як її ще називали, «Карбонето». Я думала, що назва пов’язана з деревним вугіллям[3], яке там робили. А виявилося, що ні. Насправді там було сміттєзвалище, як в усіх містах. І звалося воно «фоссо карбонаріо», тобто «вигрібна яма», до якої вів рів зі стічними водами і куди скидали рештки забитих тварин. З давніх-давен та яма розташовувалася на місці, де сьогодні стоїть церква Сан-Джованні-а-Карбонара. На майдані перед нею, так званому майдані Карбонара, свого часу Вергілій наказав щороку проводити «ігрища Карбонари» – несмертельні гладіаторські бої morte de homini come de po è facto (Лілі подобалося приправляти мову староіталійськими та латинськими висловами!), а показові ігрища для вправ з майстерності володіння зброєю – li homini ali facti de l’arme. Минув час, і більше не йшлося про ігрища чи вправи з майстерності. У тому місці, де колись викидали рештки тварин і сміття, почали проливати ріки людської крові. Є відомості, що саме там придумали таку забаву, як кидання камінням. Ми самі в неї гралися. Пам’ятаєш, як Енцо поцілив мені каменюкою в лоба? У мене й досі є шрам. І потім не знаходив собі місця й подарував мені вінок з горобини. А згодом на майдані Карбонара від каменюк перейшли до зброї: був час, коли там билися до останньої краплі крові. І збігалися туди і волоцюги, і синьйори, і принци, щоб подивитися, як люд убиває одне одного. А коли якийсь вродливий парубок падав на бруківку, пронизаний лезом, кованим на ковадлі смерті, то обірванці, купці, королі й королеви із захватом плескали в долоні, аж гай шумів. Що таке насильство: роздерти на шматки, убити, розірвати?» Ліла говорила, змішуючи правду й вигадки, захоплення і жах, діалектні словечка, літературні вислови, цитати з невідомих академічних джерел, які знала напам’ять. «Уся наша планета – це величезна вигрібна яма». Часом мені здавалося, що вона запросто могла б збирати повні зали слухачів і заворожувати їх промовами, але потім поверталася до реальності. Переді мною стояла п’ятдесятирічна жінка з початковою освітою, яка не вміє проводити дослідження, не знає, що таке історична достовірність. Так, читає, захоплюється, змішує правду з вигадками. І більше нічого. Здавалося, що найбільше її захоплює й приголомшує той факт, що все те жахіття, ту суміш переламаних кінцівок, виколотих очей і розтрощених черепів згодом покрили – буквально покрили! – церквою на честь Іоанна Хрестителя і монастирем ченців Святого Августина, при якому була багата бібліотека. «Ой, не можу, – реготала Ліла, – знизу кров, а зверху Бог, благодать, молитви і книги. Отак із поєднання Іоанна та вигрібної ями виникла назва Сан-Джованні-а-Карбонара. Тобто та вулиця, якою ми з тобою, Лену, тисячу разів проходили, неподалік від Форчелли і Трибуналі».

Я добре знала, де вулиця Сан-Джованні-а-Карбонара, але про жодну з тих історій мені відомо не було. Вона довго про неї розповідала. У мене навіть виникла підозра, що вона так детально про все розказує, бо це уривок з її тексту. Я ніяк не могла збагнути: що вона задумала, які в неї плани? Просто намагається упорядкувати свої блукання містом та прочитане останнім часом чи збирається написати книжку про визначні й цікаві місця Неаполя? Звісно, вона ніколи ту книжку не завершить, бо така в неї натура, але це допоможе їй жити далі, день за днем, особливо тепер, коли зникла не тільки Тіна, а й Енцо, зникли Солари, згодом зникну і я, забравши з собою Імму, яка останнім часом допомагала їй триматися на плаву?

45

Незадовго до переїзду до Турина ми проводили разом багато часу, наше прощання виявилося теплим. Це був погожий літній день 1995 року. Ми довго говорили про різне, годинами, але врешті мова зайшла про Імму, якій вже виповнилося чотирнадцять років. Вона була вродлива, жвава, тільки-но отримала атестат про середню освіту. Ліла щиро хвалила її за успіхи, я задоволено вислухала похвалу й подякувала за те,