Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Доброго дня, Янчуче! — Василь Прокопович заведено прямує до температурної таблички хворого. — Як почуваєшся, воїне наш? — проникливо дивиться на Петра невиспаними, запаленими, ураженими кон'юнктивітом очима під розбухлими повіками. — Гадаю, ти вже досить оглянув мене, щоб належно відповісти на питання моїй парсуні? — глузливо докоряє хворому, хитаючи лисою головою, що нагадує калган, під білим наголовником, який тримається на рештках волосся на тім'ї. — Тобі легше лежати?

— Та що сказати? — ковтає Петро свій голос. — Як по-правді, то значно, але й моє невігластво, даруйте, мені в помочі, а ще коли мало хто цікавиться...

— Це добре, коли й невігластво в поміч, — щось своє роздумує професор. — Це велике благо, — всідається на край ліжка і починає тикати голкою по шкірі лівої ноги. — А тут?.. А тут?.. Не чуєш? А тут?.. Як почуєш, скажи.

— Чую, але місця не можу вказати.

— Колінний і ступневий рефлекси відсутні... тимчасовий парез стопи, — озивається професор до свити. — Впирайся, ану сильніше, на всю силу! Гаразд, спочинь, — кладе на матрац ногу хворого. — На перший погляд, заздрісний status presens, — звертається до колег. — Spero meliora! Сподіваюся на краще, неодмінно — при таких результатах дотепер! Рідкісна ж резистентність організму! Все закономірно: в здоровому тілі — здоровий дух! — і знову до хворого. — Так-то, звитяжцю, при твоєму наполегливому старанні все йтиме прекрасно! — і до сестер, зводячись із ліжка. — Глибоке прогрівання, підсилені масажі, вправи в комплексі, душ Шарко, витяжні ванни, електрофорез... — і до хворого, вже відходячи. — Переможених бачив?

— Трупи — так, а живих не пощастило, не дійшов.

— Май співчуття!.. Мусиш поетом стати після виписки, — додає на прощання.

«Йому, як нікому, я зобов'язаний життям! — не стримує Янчук сліз вдячності. — І Зіні Сергіївні!.. Таки маю щастя на нещасній землі!.. Хіба ж це не щастя — з десяти душ сім'ї лишитися удвох?.. Мусимо з Лідунею жити і за них, і за себе!..»

Приносять на таці обід: суп на м'ясному наварі з білими сухарями, картопляне пюре з маслом, півсклянки сметани, узвар. Поки Петро з апетитом їсть принесене, сестра підтримує йому голову й тарілку. Їжа несолона, а тому ніяка, але її, життєдайної, досить, а це вже запорука здоров'я тепер, коли шлунок і кишківник приведені до норми: ні шпигів, ні болів не чує — із вдячністю дякує.

«Кажуть, у давнину існувала кара їжею без солі. Яка ж то кара, ось уже три місяці я не лише живу, а й поправляюсь, аж усі заздрять! — продовжує Янчук свої міркування. — Мусіла б існувати якась пільга для таких, як я, „списаних“? Мабуть, що є, та я не знаю про неї?» — крутиться в голові питання.

— То яке враження справив на тебе професор сьогодні? — входить Лавра.

— Позитивне, звичайно!

— Коли ти маєш надію, то він — ще й певність, а це — прогрес! — спирається практикантка ліктями на підвіконня. — Надворі сьогодні спека. І краса!

— Мені Зіна Сергіївна показувала, але роздивитися не зміг... Все хочу тебе запитати, звідки ти нахапалася отих премудростей? Хто ти й чия?

— «Нахапалася»! Ну й вираз у поета!.. І себе, й мене ображаєш тим словом, щоб не сказати більше!.. Я — нічия селючка, щоб ти знав!.. О, пробач, мушу тебе на трохи залишити, — щось ніби пригадавши, Лавра заклопотано й поспішно виходить.

«Каліка!» — знову вривається в тямок Петрові жаске усвідомлення значення цього слова разом із осягненням втрати можливостей. Він гарячково шукає в пам'яті хоч щось, писане про калік, і злоститься, що не може пригадати... А згадавши, тішиться, але від того не почувається менш ущербним...

«Німецькі війська вступили в Данію, Норвегію, Люксембург, Францію та Нідерланди», — чує Янчук із навушника і подумки пригадує столиці та окремі міста тих держав, із досадою фіксуючи недостатність своїх знань про них. «Мало б бути не „вступили“, а „віроломно напали“ чи „окупували“», — спадає йому на думку. Слухаючи, мимоволі робить висновок: за короткий час гітлерівці без належного спротиву розширили свою територію вдвічі. Тим часом диктор згадує Бессарабію й Буковину, Японію і Корею з Маньчжурією, детально зупиняючись на героїчних боях на озері Хасан і річці Халхін-Гол. Натомість про фінський фронт більше ні згадки, аж сльози Петрові на очі навертаються за своє каліцтво! Він відкидає ковдру й оглядає осоружний рубець із рештками лігатур на животі, блискучу молоду шкіру на обморожених пальцях невпізнанно худих ніг, усвідомлюючи, що колишньої певності й віри у свої сили більше не має, їх заступило відчуття своєї ущербності.

«На місці знань у мене, друже, торрічеллієва порожнеча, бо ж не відаю того, скільки чого не знаю, а ти он скільки перелічив своїх невігластві» — згадує Янчук екзистенційно-настановче бідкання Лаври в розмові після якогось із особливо болючих аж до знетямлення масажів. «Хоч і катує вона мене невблаганно й нещадно, перевершуючи й Зіну Сергіївну, але ж і наслідки не можу ігнорувати! Колінний рефлекс не відновлюється, а уколи шкіри на нозі ледь помітні, та зводжуся вже вертикально, хай і ненадовго!»

Пам'ять несе Петра в минуле: спиняється на Тясмині та на Дніпрі, де спілкувався з однолітками й учителями, перекидається до Києва на знакову Володимирську гірку, вертається пароплавом понад берегами в пошматованих крутосхилах, ярах і яругах, малює в його уяві килимоподібні діброви, руті гаї, шовкотраві луки, прямовисні гори й стрічководе русло Славути. «О, пам'яте-чаклунко! — подумки виголошує він. — Ти всеохоплююча й безмежна, у тобі, маревній, я купаюсь в океанах спогадів!»

«Звиклися з невиконанням планів... Численні затяжні наради... На насаджених місцях... Не вживають передових методів виховання мас і енергійних заходів упливу на них... Не проявляють партійної наполегливості у виправленні неполадок... Не роблять належних висновків... Не доробляють, зволікаючи... Не вболівають за справу, аж до злочинності... Дати відсіч... Належно оцінити... Притягти до суворої відповідальності... Застосувати сталінські методи... Організувати сталінські вахти...» — чує Янчук голос із навушника і йому стає моторошно від суцільного халамидництва, пойнятого блюзнірства, ошукального грабіжництва і цинічної експлуатації маси народної, про яку нібито так уболівають самовладці.

— Слухаєш радіо? Похвально, — заглядає в палату Лавра. —