Читати книгу - "Морфій"

— Що з капралом Ванічком? — питає, вказуючи на того, кого я застрелив.

Піхотник торкається шиї.

Я вбив людину. Я нічого не чую. Вже й не сподівався щось почути. Не боюся вбивати людей, бо власної смерті теж не боюся.

— Убитий.

— Убитий, — на мить замислився Хохол, тоді підходить до мене, і стає наді мною, і нагло впізнає мене, і не впізнає. Впізнає, бо впізнає моє лице. Але не впізнає.

— Віллеманн? — запитав. І якщо взагалі можна не вірити власним очам, то він не вірив. Але дехто ніколи не вірить власним очам.

— То він, пане ротмістре, — відповів Бочьонґа. — Тільки мундир якийсь інший. Але то він. Пам’ятаю його з форту Домбровського.

— Та в пизду того Домбровського, ти ж був у моїй чоті, бадилю, тебе ж застрелили!.. — бурчу я.

— Ожондало, заберіть у нього пістолет і автомат, — командує ротмістр.

— Ванічка вбив.

— Та ж це Бочьонґа, старший улан Бочьонґа, — домагаюся правди.

— Не тільки зрадив, Віллеманне, а ще й здурів? — тверезо здивувався Хохол. — Бочьонґу на Ґурській застрелили, поховали під костелом Воскресенців. А це вахмістр Ожондала, шволежер із другого шволежерів, і він не застрелений, марно ти старався, Віллеманне.

— Пане ротмістре, а що з тією німецькою курвою? — запитав солдат, який витяг Дзідзю з автівки і зараз тримав її за волосся, а вона стояла на колінах у пилюці.

— А чому ти кажеш, що вона німецька курва? — здивувався ротмістр, ховаючи пістолет до кобури.

— Бо польською верещала. А з німцем сидить.

— А, ну так. А що б ви з нею хотіли?.. — недомовлено урвав він власний голос.

Солдат сторопів.

— Ну, пане ротмістре… знаєте, пане. Красавіца. А давно нічого…

— Може, потім. Зараз мушу їх вислухати, перш ніж ми вирішимо, що, як і де. Ясно?

— Він Ванічка вбив, — понуро сказав Бочьонґа-Ожондала, забравши в мене зброю, сказав, ніби хотів застрелити мене hic et nunc[178], перш ніж я зможу встати.

— Я пана ротмістра бачив у Варшаві. Позавчора. Збив посеред вулиці, на цій машині їхав, на шевроле, — сказав я, боронячись і все ще лежачи на землі.

— Не пам’ятаю, щоб ми там бачились.

— Але ми справді бачилися.

— Знаєш, пане Віллеманн, я останнім часом не найкраще почуваюся.

Підняли мене, Ожондала і стрілець у круглому шоломі, підняли і понесли, у ліс понесли мене, і Дзідзю за мною понесли до табору, а тоді падав дощ.

І я в тому дощі ніс незаслужене клеймо, я, Бальдур фон Штрахвіц, бо я нікого не зрадив. Weil ich niemanden verraten habe.

Незаслужено ніс, бо нікого не зрадив, я, Константи Віллеманн, я.

За нами мокрим перегноєм тягли тіло Ванічка, якого я застрелив. На плечі Бочьонґи-Ожондали мій пістолет-кулемет висів порожній і мертвий.

— У Варшаві, пане ротмістре, ви казали, що ви польський король, — сказав я.

Хохол повернувся до мене, здивований.

— Мене звати Ян Хохол, я останній король Польщі, — сказав, здивований, що я взагалі запитав.

Ожондала кивнув, підтверджуючи очевидне.

Життя — це сон.

Але це не сон.

У таборі вогонь, два порожні намети, троє коней — один добрий, верховий, дві шкапи, годяться хіба до піхотної бідки[179], не кавалерійські, а при них один конюх.

Мене посадили біля вогню, біля мене німецька курва Дзідзя.

На безкінних сідлах, поставлених навкруж, бо коней було мало, а на чомусь треба сидіти.

— Ожондало, веди решту в патруль. Узліссям на захід, через шосе, але так, щоби вас із Анусина видно не було, до Домбровської Поремби, звідти просікою назад.

— Там, де… Ну, ви знаєте, пане ротмістре… — заїкнувся Бочьонґа, котрий видавав себе за Ожондалу.

— Ні, там іти не конче, що ж там може змінитися. Кого вбили на світанку — той і залишиться вбитим. Я послухаю в’язнів. Виконувати!

— Так точно, пане ротмістре. Дозвольте запитати.

— Дозволяю.

— Амуніція закінчилась. То як іти в патруль?

Хохол аж підскочив.

— Як то — закінчилась! Таж ви мали, Ожондало, два набої, уранці ви мали два набої! У чому зацікавлений стрілець, вахмістре, у чому?!

— Доповідаю, що кожен стрілець зацікавлений у тому, щоб вести вогонь одиночними, щоби після кожної битви можна було сказати, у яку ціль мітив кожним пострілом, — понуро процитував вахмістр.

— Саме так. У яку ціль ви мітили кожним пострілом, вахмістре?

Капрал Ожондала заціпенів, утупився в землю.

— Доповідаю, що мав дві кулі, але двічі вистрелив, коли той німець сік нас із автомата.

— Ну от, прошу, а скільки разів ви влучили, вахмістре? — далі бештав його Хохол.

— Доповідаю, що взагалі не влучив, — відповів вахмістр, але на його щоках палала не скруха, а лють.

— Я наказав: не стріляти! Куля дурна, а багнет — молодець!

— Прошу пробачення, пане ротмістре. Доповідаю, що забрав у німця пістолет і кулемет. До сімки є два повні магазини; кулемет порожній.

Хохол втупив у нього хижий, лютий погляд.

— Ви ж не думаєте, Ожондало, що підете в патруль із пістолетом?

А я подумав, що тут слово за слово могла б зібратися ціла рада військових делегатів. І будуть відрізати погони, і хтозна, може, й щось іще. Ожондала відклав мій пояс із кобурою і пеемом.

— Доповідаю, що не посмів би, — важко відповів.

— То й добре. Вирушайте. І дорогою те дерево приберіть.

Ожондала кивнув, і пішли, закинувши карабіни на плечі, пішли. Хохол дістав з кобури віса, який донедавна був там. Підкинув дрова у вогонь.

— Ну то кажи, Віллеманне.

— А що маю казати?..

Хохол не відповідав. Дзідзя сиділа біля мене, навпроти ротмістра, сиділа напружено, але без страху. Хоч їй і загрожувало зґвалтування. Я б здивувався, якби вона була злякана.

— Нічого йому не кажи, — раптом шепнула.

— Я це чув!.. — Хохол пригрозив нам пістолетом. — Знаєте, що я маю владу вас розстріляти?

— Ти б не мав жодної влади, якби в руці не тримав пістолет. Ніхто тобі не дав влади згори, — відповів я.

— О, що ні, то ні! — обурився Хохол. — Мене звати Ян Хохол, і я останній король Польщі! Моя влада походить від того, хто мене створив.

— Ото дурне, — шепнула Дзідзя.

— Я. Все. Чув! — відрізав Хохол. — Ну то накажу вас розстріляти. Тебе за зраду. — Показав на мене стволом. — А тебе, жінко, за панібратство з ворогом.

— Зроби щось, — шепнула Дзідзя. — Тільки ти можеш нас розконспірувати перед ним.

Цього разу Хохол не почув. Чому я спокійний?

— Я розповім вам свою історію, щоб ви побачили свою мізерність, — оголосив ротмістр, устаючи з сідла.

Поклав руки на плечі, не випускаючи віса з рук. Почав спроквола походжати навколо вогню, я думав, що він підійде до